четвер, 30 квітня 2020 р.

Нашого цвіту по всьому світу

Бені Ґудмен – Король свінгу з України

(до Міжнародного дня джазу)

     В Міжнародний день джазу пропонуємо згадати людину, яка зробила неоціненний вклад в світову історію джазу в середині 30-х років. 
Його називали Королем свінгу, і саме він навчив танцювати всю Америку. 
Бені Ґудмен - народився в Чикаго в родині бідних єврейських емігрантів з містечка Біла Церква, що під Києвом. Щоб хлопець мав краще життя, його батько записав на приватні уроки до місцевого вчителя музики німця вчитися грі на кларнеті, далі вчився грати на кларнеті і в школі при синагозі. Вже в юні роки став віртуозом і виступав у різних колективах.
     Бенні виявився не лише талановитим, а й украй відповідальним. Він займався мало не з фанатизмом, по 5-6 годин на день, відточуючи свою майстерність. Ця звичка – постійної роботи над собою – збереглася у нього на все життя. Зліт Бенні Ґудмена став вибухом! В одну ніч джаз, який був мистецтвом вузького кола шанувальників, стає найпопулярнішою музикою Америки. Ґудмен був буквально закоханий у свій кларнет і переконаний, що разом вони можуть абсолютно все. Ґудмен був надзвичайно артистичним, а звук його кларнету – прекрасним. Він виходив на сцену, як респектабельний джентльмен, та, доторкнувшись губами до кларнета, починав танцювати на стільці, стрибати на одній нозі, звиватися змією в ритмі музики – це заворожувало й доводило публіку до екстазу. І в цьому не було жодної фальші чи гри – це був Ґудмен. 
     Упродовж 1930-х років слава Бенні Гудмена зростала. Він виступав спочатку у тріо, пізніше у квартеті, а потім у секстеті. 16 січня 1938 його колектив дав славетний концерт у Карнегі-холі. 
     Бені Гудмен ставився до своїх вчителів з великою повагою, які переважно були афроамериканцями. Він першим увів чорного музиканта в шоу-біз, в його оркестрі грав не один такий музикант! Успіх Бенні Ґудмена у свінгу порівнюють з успіхом Елвіса Преслі у рок-н-ролі. Обидва популяризували «чорну» музику серед білої молоді. 

Нашого цвіту по всьому світу! 


Jass&Library

Міжнародний день джазу!

Яке відношення може мати джаз до бібліотеки?
Пряме та безпосереднє, якщо є люди, які хочуть слухати джаз та люди, які хочуть грати джаз! Сучасна бібліотека давно стала не тільки закладом для надання інформації, але й культурним осередком, де читачі мають можливість цікаво та змістовно провести своє дозвілля! І тут без друзів бібліотеки ніяк! Це люди, які впродовж багатьох років сприймають бібліотеку не як офіційний державний заклад, а як «третє місце» - куди вони можуть прийти і поділитися своїми знаннями, досвідом, талантом, своїми емоціями. Друзів-музикантів в нашій бібліотеці багато, та сьогодні, в Міжнародний день джазу, мова піде про подружжя Кабєєвих Віктора та Людмилу. Це професійні музиканти, Віктор володіє грою на саксофоні, кларнеті, піаніно, він колишній керівник духового оркестру, а Людмила грає на кларнеті та є хореографом-постановником. Вони живуть поруч з бібліотекою та є нашими постійними читачами. За три роки відбулося майже двадцять виступів за їх участі в нашій бібліотеці! Щорічні концерти до Міжнародного дня джазу, до Дня музики, до Дня культури, до Дня Києва, до Новорічно-Різдвяних свят та музичні виступи під час зустрічі з поетами, художниками – це саме ті яскраві заходи, які роблять нашу бібліотеку впізнаваною. Під час кожного свого виступу Віктор знайомить аудиторію з історією джазу та цікавими фактами про джаз, демонструє тематичні відеоролики. А інколи Віктор запрошує до таких виступів своїх друзів-музикантів - Сергія Віжляка (фортепіано), Павла Савельєва (труба), Ігоря Набаранчука (гармоніка), Еллу Малахову (вокал), Ларису Єфімову (вокал) і тоді багатою палітрою звучать найкращі джазові стандарти, улюблені світові хіти багатьох поколінь.
Концерти високого професійного рівня в стінах бібліотеки відбуваються безкоштовно! Сьогодні є люди, які готові поділитися часточкою свого тепла, за що їм щиро дякуємо від імені всіх читачів бібліотеки ім. М. Реріха!


Короткий екскурс в історію джазу читайте за посиланням:
http://www.golos.com.ua/article/322065






вівторок, 28 квітня 2020 р.

Хроніки Томосу. «Своя церква»: шлях українців до автокефалії.


Виставка однієї книги: 
Катерина Щоткіна 
Хроніки Томосу. «Своя церква»: шлях українців до автокефалії. 

Що таке автокефалія і як вона стала «мрією українського народу»? 

     У книжці Катерини Щоткіної наведено відомості про виникнення, формування і становлення української церкви, висвітлено гострі питання, що назрівали протягом століть: еволюції та незалежності української кафедри, втрачених і збережених традицій, зв’язку політичних і церковних векторів розвитку нації; пояснено причини і приховані особливості процесу здобуття Україною автокефалії; розглянуто перспективи майбутнього української нації й держави. Протягом століть тривають змагання не тільки за Українську державу, а й за українську церкву. Томос про автокефалію УПЦ був чи не топовою новиною осені 2018 року. Так, ця подія має неабияку історичну цінність та необхідність в поточних політичних умовах. Але які події передували отриманню Томосу? І чому цього не трапилось раніше? Та що насправді означає «своя церква» для українців? Протягом століть тривають змагання не тільки за Українську державу, а й за українську церкву. Київ — самобутнє місто, з особливою християнською місією, і має всі підстави для самостійності. Виникали і формувалися церкви, втрачалися і зберігалися традиції, змінювалися напрями і прагнення… Та ідея української автокефалії, прокидалася щоразу, коли її лиця торкався бодай найлегший подих свободи. 
     Ми зможемо стати свідками докорінних змін у системі стосунків, що склалися у світовому православ'ї, — побачити, як створюються і розпадаються тисячолітні союзи, як змінюються віковічні правила гри… Томос і автокефалію українська церква й уся Україна сприйняли як перемогу. Невдовзі нам усім доведеться переконатися у тому, що це лише квиток у майбутнє.
Розпочинається нова ера Вселенського православ’я. Але це вже зовсім інша історія. 
     Про автора: Катерина Щоткіна народилась у Києві. За освітою вчитель музики, магістр культурології. Майже 15 років працювала в редакції «Дзеркала тижня», водночас дописуючи для різних українських і зарубіжних видань. Спеціалізується на релігійній тематиці. Перший лауреат Премії імені блаженного Кароля Войтили для релігійних журналістів (2011). Автор декількох дитячих книжок. 
Видавництво: Vivat
Рік видання: 2019 





Історія Української Православної церкви


Виставка однієї книги: Історія Української Православної церкви

Великий науковий проект
 
     В контексті кардинальних суспільних змін та в умовах багатогранних процесів глобалізації зростає вага всебічної діяльності Православних Церков в Україні у формуванні богословських відповідей на виклики сучасного світу. Особливо це виявляється в час війни, суспільно-політичних трансформацій, економічних перетворень та пошуку духовних ідей розвитку країни, коли безумовно, зростає роль релігійно-морального й духовного чинника в гуманітарній сфері.
   Історія християнства та національної незалежної церкви в Україні нараховує близько десяти століть. У виданні подається історія Української Православної Церкви з часів напівлегендарної проповіді апостола Андрія Первозваного на берегах Чорного моря й Дніпра та хрещення Київської Руси князем Володимиром Великим до сьогодення, коли вирішилося важливе для духовності нашого народу питання про незалежну Українську Церкву.
     Автори книги, українські історики й богослови, використовуючи історичні та церковні документи різних часів, доводять правомірність надання Томосу Українській Православній Церкві Вселенською (Константинопольською) Патріархією, яка є Церков’ю-Матір’ю Української Церкви.
    Особлива увага приділяється ролі Церкви у боротьбі за державну незалежність України, а також розповідається про видатних діячів Української Церкви, які зробили неоціненний внесок у розвиток самосвідомості українців. 
Книга допоможе широким колам читачів краще орієнтуватися у доволі складних для сучасної людини питаннях церковного життя. 

Автори: Дмитро Гордієнко, Віталій Клос, Юрій Мицик, Ірина Преловська

Дмитро Гордієнко – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського Національної академії наук України.

Протоієрей Віталій Клосс - проректор з наукової роботи, професор кафедри церковно- історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії, доктор наук з богослів'я, клірик академічного храму святого апостола і євангелиста Іоана Богослова.

Протоієрей Юрій Мицик – доктор церковно-історичних наук, доктор історичних наук, професор кафедри церковно- історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії.

Преловська Ірина Миколаївна — доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, доктор церковно-історичних наук, професор кафедри церковно-історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії, викладач курсу «Історія Української Православної Церкви»


Рік видання: 2019
Видавництво: Фоліо Харків

 Момент підписання Томосу Православній церкві України в Стамбулі 5 січня 2019 року:





пʼятницю, 24 квітня 2020 р.

"Місто, якого немає"

До Міжнародного дня пам'яті Чорнобиля

Книжкова рекомендація: Олександр Єсаулов "Місто, якого немає"


Тема катастрофи на Чорнобильській АЕС в творчості письменника виникла не випадково. У 1986 році Олександр Єсаулов працював заступником голови Прип'ятського міськвиконкому міста Прип'ять. І збірник цей, замість передмови, відкривають його спогади про ті події. "Гіркі води" і "Місто, якого немає" - дві книги про таємничого Господаря Зони "Ч". Хто він? Як сказав один з героїв книги, Господар Зони прийшов в цей світ, щоб нас, дурнів, від нас же і охороняти. Чи так це? Нехай кожен визначиться сам, дочитавши книгу до кінця. 
Про місто: Прип’ять – це стандартні малогабаритні п'ятиповерхівки, які активно будувалися в середині 70-х років. Прожило місто не довго, 26 квітня 1986 йому виповнилося 14 років і 12 днів. На момент аварії населення Прип'яті складало 49,4 тис. осіб. 
Про автора: Олександр Єсаулов – сучасний український письменник, пише як для дорослих, так і для дітей.У 1977 році завершив Київський інститут народного господарства. Кандидат в майстри спорту з кульової стрільби. Працював у системі Міністерства фінансів України. З 1985 — заступник керівника Припятського міськвиконкому. У 1987—1989 — заступник директора Інститута ядерних досліджень АН УРСР, 1989—1991 — заступник начальника планово-економічного відділу ПО «Спецатом». 1999 — керуючий справами Ощадбанка України. З 1999 до цього часу — технічний директор Інституту підтримки експлуатації АЕС. За участь в роботах з ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС нагороджений орденом «За заслуги 3-го ступеню».




Тотальні війни. Творення модерної України в 1914—1954 роках

Виставка однієї книги


Юрій Лібер: Тотальні війни. Творення модерної України в 1914—1954 роках 

Пропонуємо до вашої уваги книгу, яка є синтезою найдраматичнішого періоду української історії – першої половини ХХ століття. Ю. Лібер показує як епоха «тотальних воєн» вплинула на реалізацію українського модерного проекту. Він переконаний, що ключ до розуміння української історії та сучасних викликів перед якими стоїть Україна, приховується саме в цьому періоді. Не випадково верхньою хронологічною межею його праці є 1954 рік – адміністративне перепідпорядкування Криму УРСР, яке знаменувало закінчення оформлення України в її сучасних кордонах.
Завдання кожної нації — примиритися зі своєю пам'яттю, навчитися дивитись у майбутнє, враховуючи уроки минулого. Довга тінь війни, яка тяжіє над Україною, повсякчас повертає її до модернізації проектів і водночас до проживання травматичного досвіду. Автор переконливо доводить, що дві світові війни, революції, голод, геноциди й чистки, які протягом першої половини ХХ століття спустошували Європу, руйнували і заразом творили українську націю й відіграли важливу роль у формуванні сучасної України. Ця книжка — важливе дослідження масштабів і парадоксальних наслідків масового насильства, яке допомагає зрозуміти складну історію ХХ століття. 

«Джордж Лайбер витворює концепцію 1914–1945 років як новітньої «Тридцятилітньої війни» – ця концепція стала віссю актуального нині й цікавого сприйняття української історії першої половини ХХ століття».(Франк Сисин, Канадський інститут українських студій, Університет Альберти) 

Про автора: Джордж Лібер (George O. Liber, США) – науковець, історик, професор Департаменту історії університетів Алабами та Бірмінгема, у минулому – спостерігач ОБСЄ під час президентських (2010) та парламентських (2012) виборів в Україні. Автор книжки «Total Wars and the Making of Modern Ukraine, 1914—1954» («Світові війни і творення модерної України, 1914—1954») (Торонто, 2016). Професор Джордж Лібер народився в Австралії в родині українських повоєнних емігрантів. У 1958 році, коли Джордж був ще дитиною, родина переїхала до Сполучених Штатів. Він навчався в університеті Індіани. Ступінь магістра отримав в Гарварді. Становлення Лібера як науковця закінчилося у 1986 році із здобуттям PhD в Колумбійському університеті. 
Перекладач Артемій Дейнека 
Видавництво Віват Рік видання 2019 

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії: 

Тотальна війна — війна, в якій країни-учасниці використовують всі доступні їм ресурси і методи, щоб перемогти противника. Такого роду війни відбувалися на Землі з незапам'ятних часів, однак до кінця XIX століття і пізніше, з появою женевських конвенцій, що стосуються ведення війни, вони стали виділятися в окрему категорію. 
Концепція тотальної війни, розроблена німецькими військовими теоретиками на початку XX століття, з частковою опорою на досвід Франко-прусської війни зводилася до наступного: сучасна війна — це війна не армій, а націй. Отже, з метою перемоги необхідно з одного боку мобілізація всіх ресурсів «своєї» нації (наприклад, призов на військову службу чоловіків «від 16 до 60» років), з іншого — всебічний вплив на ворожу націю (включаючи такі методи як пропаганда, терор і т.д.) з метою зламати її дух і досягти, щоб вона зажадала від свого уряду припинення опору. 

середу, 22 квітня 2020 р.

Зона Відчуження. Погляд через 34 роки.

26 квітня - Міжнародний день пам'яті Чорнобиля

     В ніч на 26 квітня 1986 року сталася наймасштабніша техногенна катастрофа в історії людства – вибух реактора четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції. Відстань від неї до Києва – 120 кілометрів, а до кордону з Білоруссю – лише 11. Радіація поширилась на 200 тисяч квадратних кілометрів. У перші години уряд СРСР намагався приховати катастрофу. Евакуацію населення з найближчого до ЧАЕС міста Прип’ять, що знаходилося в п’яти кілометрах, розпочали тільки через два дні. В ньому проживало п’ятдесят тисяч людей, які і обслуговували станцію. 
Місто Чорнобиль знаходиться в вісімнадцяти кілометрах від станції і постраждало не так сильно, як Прип'ять, до того ж, хвилі радіації частково обійшли його. Зараз в Чорнобилі живуть більше 200 самоселів, більшість з яких – колишні мешканці, які не захотіли залишати свої будинки, або ж повернулися через деякий час. 
     Велика територія навколо вибуху на багато років стала Зоною Відчуження, але сьогодні гіди і часті туристи відзначають, що вона стає доступнішою. Пропонуємо подивитися на місто Прип’ять, яке 34 роки живе своїм життям без людей. Місто-привид, який загруз у полоні радіації, де зупинився час, і куди не дійшла декомунізація. Це місто, як німий докір людству, яке загралося з могучими силами природи та знехтувало всіма правилами безпеки. Побудували його в 1970 році, одночасно з ЧАЕС, для людей, які обслуговували станцію. Це було сучасне місто, яке відрізнялося від інших радянських, завдяки композиціям мікрорайонів, розташованих радіусами навколо загального центру. Тут використовувалася світлова реклама, яскраві пано, декоративна кераміка на фасадах споруд. В центрі були побудовані: Міська Рада, будинок культури «Енергетик», готель «Полісся», кафе «Прип’ять», кінотеатр «Прометей», сучасний басейн, дитячий садок, школа, причал на річці Прип’ять, сучасний торговий універсам, спортивний стадіон, парк атракціонів. Саме стадіон і парк атракціонів повинні були відкритися 1 травня, але не судилося, 26 квітня відбулася трагедія, яка змінила життя багатьох тисяч людей. Чортове колесо, автодром, гойдалки стали смертельно небезпечними тому, що залізо увібрало в себе дуже багато радіації. Сьогодні – це символ покинутої Зони Відчуження. Неймовірно вражають такі споруди, як дитячий садок та школа. На першому поверсі колишнього дитячого садочку можна побачити через розбиті вікна групи до яких ходила малеча. Ліжечка, шафи, столики, стільчики та іграшки покриті пилом у напівзруйнованих приміщеннях нагадують про чиєсь дитинство. На сходах, які ведуть до школи за 34 роки проросло велике дерево, яке перекрило вхід, а з розбитих вікон видно зруйновані класи з партами, дошками та картами на стінах. Супермаркет – магазин, в якому можна купити майже все, для нас норма. А ось супермаркет міста Прип’ять побудований тоді, був магазином не звичайним, з великими площами, відділами, візками для продуктів, вражав своєю масштабністю та різноманіттям продуктів, промислових товарів. Сюди приїжджали скуповуватися навіть кияни. Сьогодні цей символ добробуту – напіврозвалене приміщення, в якому залишилися тільки вивіски, стелажі, візки та деякі меблі. 
     Коли потрапляєш в місто Прип’ять, воно нагадує сцени з фільмів жахів. Ти проходиш вулицями і бачиш житлові будинки, громадські місця та інші споруди – все, як у звичайному місті. Однак, з однією особливістю – вони порожні і розбиті. Через відсутність людей і, відповідно, технічної підтримки, більшість будівель знаходяться в аварійному стані. Основна їх небезпека не в дуже високому вмісті радіації, а в тому, що якась частина може впасти. Провалені дахи, розбиті вікна, зруйновані від впливу часу конструкції несуть велику небезпеку для відвідувачів. Центральна площа міста стоїть спустошеною та нагадує своєрідну асфальтову галявину в лісі. Потрапивши в Прип’ять важко зрозуміти, чи ти побачив місто в лісі, чи ліс у місті, настільки природа за 34 роки взяла своє, сьогодні вона тут панує. Дерева проростають з будинків, з дитячих майданчиків, зі сходів, які ведуть в приміщення, з дахів та квартир. 
     Сьогодні Зона Відчуження перетворилася на справжній заповідник, в якому природне розмаїття вражає. Там водяться ведмеді, вовки, рисі, дикі кабани, косулі, олені, лосі, коні Пржевальського, і навіть зубри заходять з сусідньої Білорусії та багато інших тварин, не рахуючи пари сотень видів птахів. Тварини виявилися куди більш стійкі до радіації, ніж очікувалося, і змогли швидко адаптуватися до сильного випромінювання. Не останню роль зіграла і повна відсутність на цій території людей. У Прип’яті розвелося багато собак, яких підгодовують туристи, та яких стерилізують не байдужі люди, щоб регулювати їх розмноження. Інколи туристична група супроводжується дружелюбними чотирилапими мешканцями міста, в якому вони почуваються господарями. 
       Загалом, Прип’ять – це місто, в якому переважає природа. В травні-червні воно нагадує великий зелений парк, правда по якому не ходять люди. Щоб зрозуміти та побачити увесь масштаб трагедії, в Прип’ять потрібно їхати на екскурсію в березні або квітні, коли природа, ще не встигла прикрити своїм зеленим покровом результати людської недбалості та безпечності. 













четвер, 16 квітня 2020 р.

ВЕЛИКОДНЯ ПИСАНКА

«У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки»!


Неодмінним атрибутом Великодніх свят є солодка пасха та фарбовані яйця, без яких ми не можемо собі уявити це свято! Сьогодні деякі господині купують пасху в магазині, але більшість все ж таки випікає дома за своїми правилами, рецептами, родинними традиціями, які передаються з покоління в покоління. Проте фарбовані яйця в магазині не купиш, крім звичайно декоративних, бо фарбування великодніх яєць - це процес магічний, навіть інтимний, під час якого кожна господиня перетворює звичайне куряче яйце на чарівну писанку, яка символізує лад, рівновагу та любов! Мережити візерунками великодні яйця необхідно з чистими думками, без гніву, сварок та образ, у доброму і спокійному настрої, наспівуючи веснянки та гаївки, вкладаючи частинку своєї душі та серця. 

Фактично в кожній нашій писанці відображається маленький Всесвіт! Яйце вважається символом життя та родючості, воскресіння та сонця. Недарма стародавні римляни казали: «Ab ovo» (усе починається з яйця). Із давніх часів яйце було символом життя та життєдайної сили. Воно несло в собі дуже глибоку символіку воскресіння. Своїм корінням писанкарство сягає дохристиянських часів. У багатьох народів світу існує міфологічний образ космічного яйця, з якого виникає всесвіт або народжується Бог-творець. 

Існує чотири основних види пасхальних яєць: крапанки, дряпанки, крашанки та писанки. Кожен вид має свої особливості та правила виготовлення. Крашанки — це найпростіший спосіб виготовлення фарбованих яєць. Раніше для їх приготування господині збирали лушпиння від цибулі та варили в ньому яйця (інколи для декору до яйця прив’язували листочки петрушки чи дрібні листочки смородини, які залишали на готовому яйці білі відбитки-листочки). Також як барвники використовувались відвари трав, кори дерев. Крапанки. На яйце наносять писачком воскові краплі та занурюють у світлу фарбу, потім знов ставлять цятки і занурюють в фарбу темнішого кольору. Коли на крапанці вже будуть цятки всіх бажаних кольорів, загальне тло вкривають темною фарбою (найчастіше темно-вишневою, темно-зеленою або чорною). Після цього віск розтоплюють над свічкою та обережно обтирають яйце від залишків воску м’якою тканиною. Дряпанка. Якщо у вас немає під рукою писачка, то можна по експериментувати драпанками. Берете крашанку темного кольору та занурюєте її в темну фарбу. Як яйце висохне наносите олівцем орнамент та продряпуєте його голкою (шилом чи цвяхом – що є в господарстві). Писанка. Це найскладніший у виготовленні варіант кольорових яєць, адже потребує майстерності, терпіння та часу. Спочатку олівцем промальовуються основні орнаменти, потім по цим лініям наносять писачком віск, після цього яйце занурюють у фарбу, розтоплюють віск, видаляють його та, за бажання, розписують орнаменти іншими кольорами (можна залишати й білими). 

У писанкарстві найчастіше використовували 7 основних кольорів (червоний, жовтий, помаранчевий, зелений, вишневий, коричневий, чорний), але можливі й інші кольори (залежно від регіону кольорова гама писанок розширювалась). Червоний. Символізує добро, радість життя, для молоді – щасливий шлюб. За церковною традицією яйце червоного кольору є символом Воскресіння, жертовності, небесного вогню. Жовтий. Символ небесного світила (сонця), тепла та врожаю (колір стиглого зерна). Яйця цього кольору оберігали від злих сил та лихого. Також жовтий був кольором багатства. Зелений. Колір весни, воскресіння природи, надії та життя. Символізував пробудження природи від довгого зимового сну. Бурий, коричневий. Символізує землю та її приховану життєдайну силу. Чорний. Колір ночі, всього невідомого та таємного. Зазвичай використовується як тло, підкреслює силу інших кольорів. Він символізує нескінченність життя людини, буття після смерті. Білий. Колір чистоти, символ вирію (раю). Білі символи на писанці символізували безгрішне життя. Блакитний. Уособлював небо, повітря, воду, чистоту та здоров’я. На писанках він символізував насичення та небесну божественність. Поєднання 4-5 кольорів на писанці означає побажання сімейного щастя, затишку, миру, злагоди, успіхів та здоров’я. 

Що означають знаки та орнаменти на писанках? 

Кожна писанка — це ніби маленький світ. Тут і небо із зорями, і вода з рибами, і дерево життя з оленями й птахами, і засіяне поле, - усе це вималюване у певному порядку для того, аби підтримати лад та рівновагу у нашому світі. Найчастіше на писанці зображають сонце, що означає прихід весни, оновлення життя, звільнення від пітьми. Для християн Бог — немов сонячне світло, з ним пов'язане все краще, що є у житті. Хрест — це чотири сторони світу, чотири вітри; символічне зображення птаха в польоті. Іноді хрестом позначали сонце. В християнстві хрест — символ земних страждань, смерті та воскресіння. Зірка — одвічний символ любові, сонця та вранішньої зорі. Берегиня (богиня Мокош) — жінка з піднятими догори руками, яких може бути дві, чотири, а то й шість. Володарка неба, мати всього живого, символізує родючість природи, материнство, є джерелом життя та смерті. Дерево миру (вазон) поєднує в собі символіку трьох братів: Сонця, Місяця і Дощу. В цьому знакові об’єднуються три світи: підземний, земний і небесний. Меандр (кривулька) — символ води та вічності. А ще з допомогою меандра на писанці позначали Змія — бога води та землі. Заштриховані ромби і квадрати означають зоране поле. Часто писанку прикрашають зображення людей, тварин, риб та птахів. 

У багатьох народів світу й дотепер існує звичай використовувати яйця у Великодніх святкуваннях, але вони переважно роблять крашанки; якщо і розписують яйця, то дуже просто. В Україні ж писанкарство досягло найвищого рівня розвитку і стало окремим видом мистецтва, а писанка – одним із культурних символів України. Тож не дивно, що в Канаді українські емігранти поставили їй пам’ятник. А в Коломиї на Івано-Франківщині є не тільки пам’ятник, а й музей писанки.
 Веґревільська писанка — скульптура великої української писанки, розташованої в канадском містечку Вегревілл. 
Музей писанкового розпису (неофіційна назва Музе́й «Пи́санка») — єдиний у світі музей ртсанки або писанкового розпису в місті Коломия Івано-Франківської обл.

Більше про українську писанку читайте в статті В.А. Козара «Стародавнє письмо космічної мудрості» за посиланням: 
http://www.roerich-urs.com/ukr/index/14_04_2017.html






середу, 15 квітня 2020 р.

Екологія б'є на сполох


День екологічних знань! 




Історія цього дня починається з 1992 року, коли на Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро, де обговорювалися проблеми навколишнього середовища, було підкреслено величезне значення екологічної освіти населення всіх країн світу в реалізації стратегії сталого розвитку людства. 

В Україні день екологічних знань відзначається з 1996 року за ініціативи громадських природоохоронних організацій. Основна мета цього свята — просування екологічних знань та формування екологічної культури населення, інформування громадськості про стан справ в області екологічної безпеки та про стан навколишнього середовища, а також виховання і підготовка громадянина, що вміє мислити екологічно. 

Свято покликане викорінити споживче і бездумне ставлення людей до природних ресурсів і навколишнього середовища, і екологічна просвіта має підвищити обізнаність людей, а також направити їх розумовий процес в правильне русло. 

Сьогодні низький рівень екологічної свідомості нашого суспільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, нагромадження у дуже великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних відходів виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до різкого погіршення стану здоров'я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України. 

Становлення екології як науки відноситься до середини ХІХ ст. і пов’язується з ім’ям видатного німецького біолога-дарвініста Ернста Геккеля. У 1866 році Е. Геккель використав термін «екологія» в своїй роботі «Загальна морфологія». Термін «екологія» походить від грецького «oicos» – дім, помешкання, місце перебування та «logos» – наука. Тобто – це наука про дім, місце існування. Тож закликаємо всіх зберегти єдність з матінкою-природою, зберегти свій дім, своє місце існування, як для нинішніх мешканців Землі, так і для нащадків. 




Пакт Реріха – Червоний Хрест Культури!

День в історії


Що таке культура? Навіть серед людей добре освічених знайдуться лише одиниці, які зможуть дати відповідь на це питання. Великий художник, видатний вчений, відомий мандрівник , громадський діяч Микола Костянтинович Реріх так визначав Культуру:

«Культура є шанування Світла. Культура є любов до людини. Культура є пахкотіння, поєднання життя і краси. Культура є синтез піднесених і витончених досягнень. Культура є зброя Світла. Культура є порятунок. Культура є двигун. Культура є серце. Якщо зберемо всі визначення Культури, ми знайдемо синтез дієвого Блага, вогнище освіти і творчої Краси» 
Такі важливі речі, глибокі питання час від часу ставило собі Людство, а чи так злагоджено, з повною самовіддачею, на захисті кожного культурного явища було…

15 квітня особливий день для історії та шанування. В цей день1935 року у  Вашингтоні представники 21 країни на чолі з президентом США Франкліном Делано Рузвельтом підписали Міжнародний До­говір про охорону художніх і наукових уста­нов та історичних пам’яток, відомий відтоді як Пакт Реріха — за ім’ям всесвіт­ньовідомого художника, вченого, мандрівника та громадського діяча М.К. Реріха. Минуло 85років від дня прийняття одного з ключових документів в історії правового захисту культурних цінностей.

Будь-яке земне явище, його суть, його вплив на буття людства визначається взаємодією в його просторі духу і матерії. Людство існує в двох формах буття — культура і цивілізація. Обидва ці явища охоплюють всі прояви її життя, і за їх межами вже нічого немає. Двокрила структура існування людства вимагає глибокого розуміння цього феномена і суворого дотримання необхідної гармонії між крилами еволюційного польоту самого людства. У 1929 році Микола Костянтинович розробив проєкт спеціального Пакту з охорони культурних цінностей під час воєн і цивільних міжусобиць. Його починання було підтримано в найширших колах світової громадськості. Ідею художника вітали Р.Роллан, Б.Шоу, Р.Тагор, А. Ейнштейн, Г.Уеллс. У тому ж році був опублікований повний текст проєкту Пакту з супровідним зверненням Родини Реріхів до урядів і народів усіх країн. Перший і другий параграфи Пакту говорили: «Освітні, художні і наукові установи, науковімісії, персонал, майно і колекції таких установ і місій будуть вважатися нейтральними і як такі будуть підлягати заступництву». Разом з Пактом Микола Костянтинович Реріх запропонував і спеціальний прапор – «Прапор Миру», який необхідно було встановлювати на об'єкти, що підлягають охороні. Прапор – біле полотнище з червоною окружністю і вписаними в неї трьома червоними колами. Цей знак символізує минуле, сьогодення і майбутнє, замкнуті воєдино окружністю вічністю.
«Має величезну старовину і зустрічається у всьому світі, тому не може бути обмежений будь-якиою сектою, релігією або традицією, бо він представляє еволюцію свідомості у всіх її фазах»- так згадує Микола Костянтинович Реріх про «Знамено Миру».

Україна має свою глибинну історію, яка стосується Пакту Реріха і співтворчості Реріха з українськими культурними діячами та подіями , які відбувалися в ті нелегкі часи. Доба Київської Русі давала Реріху не тільки натхнення для живописної творчості впродовж життя, а й склала підґрунтя його концепції Культури. 

Чутки про зруйнування Київських святинь досягають Реріхів в Маньчжурії, Китаї та Індії. Доля Софії Київської, Печерської та Почаївської Лавр, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Кирилівської церкви, інших видатних пам'яток культури світового значення глибоко непокоїть Реріхів. Можливо, тільки Реріх розумів справжню метаісторичну суть духовних магнітів «Матері городов Руських». 

МиколаРеріх пише статті: «Київ»[7], «Софійський собор»[10], «Нерушима стіна»[5], «Русь»[11], «Слов’яни»[12] і багато інших, повторюючи ті самі сюжети, які розробив до Першої Світової війни, з закликами захистити київські святині як загальнолюдські цінності, як магніти виживання майбутнього. Листки із його закликами розлітаються по всьом усвіті. 

В різні кінці світу до найвищих організацій розсилаються листи обурення та стурбованості і засудження. Включаються всі дипломатичні, наукові і культурні канали, чисельні реріхівські організації, комітети Пакту Реріха, статті, виступи, особисті зв'язки. Родина Реріхів рятувала духовні твердині Русі, усвідомлюючи їхню енергетичну суть як магнітів. 

Мало хтознає, що Софію Київську не чудом було врятовано, а ціною великих зусиль саме Реріха. Він просив Ромена Ролана особисто попередити Сталіна – не руйнувати Софію Київську. «Нерушима Стіна» залишилася непорушною завдячуючи непорушності Реріхівського слова. Але, на жаль, більшу частину духовних святинь врятувати не вдалося. «Єдність у різноманітності» – ця програмна концепція Культури є наріжним каменем Пакту Реріха і майбутнього співіснування народів на землі. Виховне значення Пакту Реріха важко переоцінити. Для України Пакт має надзвичайно важливе значення сьогодні, коли нехтуються права її існування як держави, народу як нації, людини як носія унікальних традицій і неповторної культури. 
М.К. Реріх з особливою творчою програмою розпочав дослідницьку та охоронну діяльність на території України з кінця ХІХ і початку ХХ століття, вважаючи, що для майбутнього матимуть велике значення відкриті і ще невідкриті скарби землі: «Із давніх прекрасних каменів складемо Грядуще!». 

Україна сьогодні стоїть на шляху самовизначення національного духу. Всі труднощі цього шляху як найкраще допоможе здолати нове енергетичне мислення і реріхівська концепція Культури. Слід зазначити, що Україна знає Реріхів, їхній внесок у світову культуру, культуру нашого народу. Міжнародна громадська організація «Українське Реріхівське товариство» за 25 років офіційної діяльності реалізувало низку проектів стосовно вивчення взаємозв’язків Реріхів з Україною. Як уже згадувалося, вперше Україна святкувала ювілеї Реріхів згідно постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 1994 р. № 184 «Про відзначення ювілеїв М.К.Реріха і С.М.Реріха". Тоді серед країн співдружності Україна була першою, яка прийняла таку постанову. 
Спільне відзначення ювілею Тараса Шевченка та Миколи Реріха в 2014 році було б також гідною шаною України Полум’яним Борцям за Культуру. 

Тільки протистояння людей, які розуміють, що таке культура, краса і культурна спадщина, дасть можливість зберегти безцінний скарб планети і в цілому нашої країни зокрема.

Без минулого немає майбутнього, стверджував М.К. Реріх. Руйнуючи минуле, його культурні і історичніпа м’ятки, знищуючи їхню енергетику, ми знищуємо своє майбутнє.

Більш детально ознайомитися з цією темою можна за посиланням:
http://lib.icr.su/node/850
http://www.icr.su/rus/conferencies/2010/video.php

Матеріали надано членом правління МГО "Українське Реріхівське товариство" ОленоюСоколан (Павлюк).







середу, 8 квітня 2020 р.

Міжнародний день ромів!

Цей день в історії

8 квітня – Міжнародний день ромів!
Це свято відзначається з 1971 року, коли в Лондоні відбувся перший в історії Всесвітній циганський конгрес, який відвідали представники тридцяти країн та затвердили національні символи і проголосили себе єдиною в світі вільою нацією. Національний прапор ромів – синьо-зелене полотнище з червоною чакрою (колесом) посередині. Кольори прапора символізують небо і землю, а червоне колесо – кочове життя, а ще підкреслює зв’язок циган зі стародавніми індоаріями. Гімн ромів написаний на основі народної пісні «Джелем, джелем».
Перші історичні згадки про циган, датуються 1501 роком. Сьогодні за орієнтовними даними, їх чисельність у наш час складає близько 10 мільйонів чоловік. Традиційними для циган областями діяльності є мистецтва, торгівля, конярство і ремесла. Вважається, що саме цигани широко розповсюдили в мусульманських країнах танець живота, а знаменитий циганський національний костюм був придуманий в 19 столітті. Найбільша кількість представників цієї національності в Албанії, Аргентині, Румунії, Молдові, Хорватії, Росії, Білорусії, Україні, Бразилії. На території України проживає близько 50 тисяч ромів, найбільше кількість їх зосереджена в Закарпатській області – більше ніж 14 тисяч чоловік.
Серед видатних циган є вчені, письменники, поети, композитори, музиканти, співаки, танцюристи, актори, режисери, боксери, футболісти, історики, політики, священики, місіонери, художники і скульптори.
У 19 столітті з підвищенням терпимості до циган в Європі пішов дуже швидкий процес інтеграції їх у суспільство.
Перш за все ми поважаємо цю націю за самобутність культури та традиції, які вони зберегли та несуть скрізь час.




Вічна музика Бориса Лятошинського


До дня пам’яті видатного українського композитора 


Борис Миколайович Лятошинський – видатний український композитор, піаніст, диригент, педагог, музично-громадський діяч, один із найбільших новаторів ХХ сторіччя, народився 3 січня 1895 року в Житомирі в родині професора гімназії. Перші уроки фортепіанної гри брав у матері, яка була хорошою співачкою. У 1913 році закінчив житомирську гімназію, після чого вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Готуючись до вступу в консерваторію брав приватні уроки у Р. Глієра. З 1914-го по 1919-й роки навчався в нього в Київській консерваторії у класі композиції, а 1917-го вже виступив як диригент, виконуючи другу частину власної Першої симфонії на прилюдному концерті в Києві. З 1935-го року він стає професором Київської (1935-1938), а в 1941-1944-му роках Московської консерваторії. В роки війни, з 1941-го по 1944-й, працював в евакуації у Саратові (Росія), де викладацьку роботу в консерваторії поєднував з працею на радіостанції ім. Т.Г. Шевченка, яка транслювала свої передачі для жителів і партизанів окупованої території України. 
Центральним твором Лятошинського першої половини 40-х років став «Український квінтет» – це зразок заглиблення композитора в трагічні переживання і настрої, що пов’язуються з війною. Але це не трагедія приреченості тому, що композитор створив сильні, надзвичайно емоціональні образи, де перемогу здобувають світлі й урочисті образи над темними і трагічними."Український квінтет" Лятошинського – серйозна музика, яку потрібно слухати уважно і вдумливо!  За цей твір Б. Лятошинському було присуджено Державну премію. На початку 1945-го у зв'язку з 50-річчям композиторові присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, він був також нагороджений медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.». 
У своїй педагогічній діяльності Лятошинський виховав не одне покоління українських композиторів. Школа Лятошинського – це передусім виявлення індивідуальності, повага до іншої думки, свобода пошуку. Тому настільки несхожі один на одного у своїй творчості його учні – І. Белза, Р. Верещагін, Л. Грабовський, Леся Дичко, І. Карабиць, К. Караєв, М. Полоз, В. Сильвестров, Є. Станкович, Г. Таранов, І. Шамо, Ю. Щуровський та ін. 
Борис Лятошинський – автор двох опер («Золотий обруч» і «Щорс»), п’яти симфоній, оркестрових сюїт, увертюр, поем, кантат, музики до кінофільмів та драматичних вистав, численних камерно-інструментальних ансамблів, сонат, інструментальних п’єс, хорових і вокальних творів, обробок народних пісень, авторських інструментувань творів інших композиторів, зокрема опери М. Лисенка «Тарас Бульба» (разом з Л. Ревуцьким), скрипкового концерту та опери «Шах-Сенем» Р. Глієра. 
Помер композитор 15-го квітня 1968 року в Києві, де й похований на байковому цвинтарі
 Пам'ять: 
На честь митця у 1994 році українським режисером В'ячеславом Скворцовим створено стрічку «Борис Лятошинський»; 
Ім'я Бориса Лятошинського носить музична школа в Житомирі (в школі відкрито кімнату-музей Б. Лятошинського); 
Ім’ям Лятошинського названі вулиці в Житомирі, Києві, Луцьку; 
Ім'я Лятошинського носить музичне училище у Харкові.





четвер, 2 квітня 2020 р.

Міжнародний День дитячої книги!


Дитячі книги - енциклопедія всього цікавого, радісного і важливого, що тільки буває на світі! 


Міжнародний день дитячої книги, свято яке відзначають люди, що творять, популяризують, пропагують, пишуть, видають, розповсюджують, читають, малюють дитячу Книгу. Кожна людина пройшла свої етапи дорослішання, розвитку, розуміння навколишнього світу, розуміння добра і зла, розуміння природи, сімейних стосунків, взаємовідносин з однолітками та дорослими людьми саме через дитячу книгу! Тому важливість правильної дитячої книги важко переоцінити. 
Дякуємо нашим письменникам, які впродовж багатьох років спільно з бібліотекою пропагують та творять дитячу українську книгу: Сашко Дерманський, Світлана Касьяненко, Надія Семена, Тетяна Строкач, Вячеслав Купрієнко, Галина Кирпа, Інка Сав, Євгенія Пірог, Андрій Кокотюха, Іван Андрусяк, Аліна Третяк, Мія Марченко, Марія Морозенко, Катерина Єгорушкіна, Тетяна Стус, Анна Багряна, Тетяна Череп-Пероганич, Олена Осмоловська, ілюстраторка Богдана Бондар, Видавництво Старого Лева (Саломе Енгибарян) та інші. 

Історія Дня: Міжнародний день дитячої книги з'явився в 1967 році. Ініціатором його створення стала організація під назвою «Міжнародна рада з дитячої книги» (абревіатура - IBBY), а точніше, її засновник - німецька письменниця, журналіст і перекладач Йєлла Лепман. Свято приурочене до дня народження Ганса Х. Андерсена (2 квітня 1805 р.) – одного із найулюбленіших казкарів усіх часів і народів, автора всесвітньо відомих казок для дітей і дорослих. Його твори, перекладені більш ніж 150 мовами, стали сценаріями численних екранізацій, мультфільмів, театральних постановок.