Художнє знайомство до 65 років від дня народження ілюстратора
Костянтин Тихонович Лавро, відомий як Кость Лавро —
український книжковий графік.
Книги проілюстровані Костем Лавро впізнавані та мають свій неповторний стиль. Ми всі з великим задоволенням купуємо та читаємо книги видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», які він оформлює та є головним художником цього видавництва. Його зайці, котики та інші тваринки, які ми бачимо в книжках стали справжнім брендом, їх полюбили діти не тільки України, а й діти інших країн.
Художник співпрацює і з українським видавництвом «Розумна дитина» та працював з популярним французьким дитячим журналом «Pomme d'Api». Його роботи неодноразово включалися в каталоги виставок дитячої книги в Болоньї та Братиславі. Ілюстрації до книжки «Ніч перед Різдвом» принесли йому кілька найвищих книжкових нагород.
Про автора:
☝Здобув освіту в Республіканській художній середній школі, яку закінчив у 1979 році, і на факультеті художнього оформлення книги Української академії друкарства, де навчався до 1988 року.
☝Лавро є членом Спілки художників України.
☝Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі візуального мистецтва (2010).
☝Заслужений художник України (2017).
☝Народився 11 березня 1961року в м. Новоукраїнка Кіровоградської області.
“Із самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх. Дедалі виходило у мене все краще. Рисував я й те, що бачив навкруги себе”, - згадував Мартинович.”
Порфирій Денисович Мартинович - видатний український митець другої половини ХІХ століття, живописець, графік, фольклорист і етнограф.
☝Народився 7 (19) березня 1856 р. в селі Костянтинівка Полтавської губернії.
Його дитячі роки пройшли в Костянтинограді (тепер місто Красноград Харківської області). Батько – Денис Іванович, був людиною досить освіченою, великим шанувальником народного мистецтва, української старовини. У їхньому домі частими гостями були кобзарі, лірники, чумаки. Саме вони стають героями дитячих малюнків Порфирія.
☝У Харкові, де він навчається в гімназії, Мартинович знайомиться із зразками класичного мистецтва в Музеї красних мистецтв Імператорського Харківського університету.
☝В серпні 1873 року він успішно склав вступні іспити до Імператорської Академії мистецтв і став її учнем.
У кінці 1870-х років Мартинович знайомиться з І.М. Крамським, який сильно вплинув на формування його світогляду.
☝Будучі студентом був проти системи академічної освіти. Професорів академії дратувала його манера триматися, аж надто незалежна, і весь його зовнішній вигляд – українське вбрання, зачіска, голосна українська мова.
Продовжуються постійні зачіпки: Мартиновича позбавляють срібної медалі, знижують оцінку за академічний ескіз який Мартинович представив на іспит в етюдному класі на початку 1877 року. В жовтні 1877 року Правління Академії виносить постанову виключити Мартиновича з-поміж учнів Академії мистецтв, «как не проявившего успехов в науках».
☝Це був тяжкий удар для Мартиновича, він втратив академічну стипендію. Щоб відновити свій статус учня Академії, відвідує її класи як вільний слухач, намагається самостійно вдосконалювати свою майстерність. Саме в ці роки він створює свої найзначніші портрети й тематичні твори.
☝В 1878-80 роках художник пише невелику картину «Казенки». Це була картина-протест проти вбогої обстановку та занедбаності в “Казенних учнівських квартирах Імператорської академії мистецтв”.
☝На VІІІ виставці Товариства передвижників у березні 1880 року в Петербурзі ця Картина привернула увагу глядача, її вітали прогресивні діячі культури та художники, Академія обурювалась. Відбувся конфлікт, після якого вже неможливо було не мріяти про повернення до Академії.
☝Обставини життя художника все гіршають, він терпить страшні нестатки, майже жебраку. У 1881 році Мартинович переносить тяжке нервове захворювання, від якого вже не зміг одужати. На 25-му році життя він назавжди залишає творчу діяльність.
☝У 1883 році повертається до Костянтинограда, де живе до кінця свого довгого життя (помер він у 1933 році).
☝За сім років активної творчості він створив багато творчих робіт, але більшість було втрачено ще в Петербурзі під час хвороби художника.
☝Основна колекція творів П.Д. Мартиновича належить Харківському художньому музею.
☝Найбільш цінна частина художньої спадщини Мартиновича – це графічні портрети, малюнки, начерки, створені між 1875 і 1880 роками, в яких митець виразив себе з особливою повнотою.
Одна з перших робіт Порфирія Мартиновича
Цікаві факти про художника:
☝Своєрідною візитівкою Мартиновича можна вважати його «Автопортрет» 1877 року, який є класичним прикладом художньої об’єктивності автора та його високого професіоналізму.
☝Усмішка Порфирія Денисовича на картині Рєпіна "Запорожці пишуть лист турецькому султану". Головних персонажів своєї знаменитої картини Рєпін писав з реальних людей. Переважна більшість з них українці з характерними типажами, серед них був і Мартинович. Рєпін писав цей образ не з самого Мартиновича, а з його пожиттєвої гіпсової маски, яка зацікавила художника своєю усмішкою. Неочікувано для себе Рєпін зрозумів, що цей образ ідеально підходить хитрому персонажу, що нагнувся до писаря, який підказує і підбирає слова без лестощів.
☝Порфирій Мартинович є ілюстратором "Енеїди" Котляревського, яка привабила його своїм життєстверджуючим духом, яскраво обрисованими образами дійових осіб, талановитою побудовою оповідання. Глибока народність «Енеїди» була рідною, близькою, зрозумілою йому. Але про роботу Порфира для "Енеїди" - ніхто не знав до 1903 року.
☝При зустрічі з Мартиновичем скидали шапки і вклонялися
Порфирій Мартинович був чесною, щирою і глибоко релігійною людиною. Він був одним із небагатьох українських інтелігентів, який не кричав про своє народне походження і за будь-яких обставин лишався разом з поспільством, з найвразливішими його шарами. Коли радянська влада вигнала Порфирія Мартиновича з родинного маєтку у центрі Костянтинограда і переселила у невелику хатинку на околиці, визначний митець гостинно відкривав двері кожному ″проходящему″, хто мав потребу спинитися на ночівлю.
☝Після смерті Порфирія Денисовича, у його костянтиноградській хаті на вул. М. Лермонтова 107, нині вулиця Дмитра Лінського, залишилися безцінні архіви, записи, малюнки, збереження яких було відтепер під величезною загрозою.
☝Могила Порфирія Денисовича Мартиновича
Порфир проста людина, душею був завжди з простим народом. Увесь свій гонорар, а він був дуже скромним, роздав людям, і сам вирішив розділити їхню долю. Зрештою 15 грудня 1933 року помер від голоду. Похований на місцевому кладовищі в Краснограді.
☝Почесна дошка на честь П. Д. Мартиновича встановлена на фасаді Харківського державного професійно-педагогічного коледжу ім. В. І. Вернадського колишньої Першої Харківської чоловічої гімназії.
☝Художня спадщина Порфирія нині зберігається в Національному художньому музеї в Києві, Харкові, Сумах, Дніпрі
3 березня у Всесвітній день письменника наша бібліотека запросила на зустріч з читачами письменницю Світлану Кас'яненко. Під час презентації її книги «Мамма мія» звучали тихі, щирі розповіді, влучні та глибокі пісні, декламувалися вірші про наболіле. Жіночі історії, про які йдеться в книзі, написані самим життям, а письменниця лише вміло силою художнього слова пропонує читачеві пізнати правду про заробітчанство українок в Італії, відкриваючи глибоку психологію та внутрішній світ жінки.
Неймовірні пісні, зворушливі історії та живе спілкування з пані Світланою не залишили байдужою аудиторію, це продемонстрували гучні оплески та слова вдячності!
В цей день особливо хочеться підтримати наших дорогих письменників, зігріти найкращими словами, аби вони знали що їхнє слово важливе і цінне!
Про авторку:
Світлана Кас'яненко - членкиня Національної спілки письменників України, лауреатку 8 Міжнародних та Всеукраїнських літературно-мистецьких премій.
Автор виконавиця власних пісень та пісень на вірші інших поетів.
Дитяча письменниця. Пише казки, видала збірку 25 дитячих пісень.
Георгій Нарбут - художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків, банкнот і поштових марок УНР. Один із засновників і ректор Української академії мистецтв.
☝Народився 9 березня 1886 року на хуторі Нарбутівка в Чернігівській губернії, його родина походила зі збіднілої литовської шляхти.
☝Ще в дитинстві він відчував сильний потяг до художньої творчості.
☝У 1896–1906 роках Нарбут навчався у Глухівській чоловічій гімназії.
☝Після закінчення гімназії Нарбут перебрався до Санкт-Петербурга, де мешкав до 1917 року. Там він брав уроки у художників, зокрема навчався у студії Єлизавети Званцевої, учениці Іллі Рєпіна.
☝1909 року перебував у Мюнхені, вдосконалюючи свою майстерність у школі угорського митця Шимона Голлоші, а після повернення став членом петербурзького художнього товариства «Світ мистецтва». У той період Нарбут розкрив себе як ілюстратор: він ілюстрував казки Ганса Крістіана Андерсена, байки Івана Крилова, а також народні казки та пісні.
☝Незважаючи на популярність, якої він набув у мистецьких колах Петербурга, Георгій Нарбут залишався вірним своїй українській ідентичності й українській мистецькій спадщині. Мандруючи Україною, він спілкувався з колекціонерами старожитностей, вивчав крій козацького одягу — навіть сам пошив собі козацький жупан.
☝Після Лютневої революції 1917 року Нарбут повернувся в Україну й оселився у Києві - у Георгіївському провулку неподалік від Золотих воріт.
☝У листопаді 1917 року відбулося урочисте відкриття Української академії мистецтв — першого вищого навчального закладу УНР. Нарбут став професором академії, а коли в 1919 році з Києва, рятуючись від більшовиків, виїхали майже всі викладачі, перебрав на себе керівництво нею. Згодом більшовики відібрали приміщення академії, і Нарбут почав проводити уроки у себе вдома.
☝Влітку 1919 року влада в Києві знову змінилася — її захопили «білі», оголосивши про повернення Києва до складу Росії. «Тут уже Нарбут зовсім засмутився. Як українця, який працював при Скоропадському, його переслідували. Як бувшого при Директорії працівника — теж. Як виконувача замовлення радянської влади — також, ще більше», — розповідав Георгій Лукомський. Восени цього ж року художник захворів на тиф, і хвороба дала ускладнення на печінку: він майже не вставав з ліжка, але продовжував працювати, не випускаючи з рук олівця.
☝Останнім задумом Нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але втілити його у життя Нарбут вже не встиг: виконавши лише одну ілюстрацію, він помер у віці 34 років і був похований на Байковому кладовищі у Києві. Помер 23 травня 1920 року в Києві.
Прожив 34 роки Нарбут встиг зробити для України багато:
☝Створення державної символіки України (1917–1918) Під час існування Українська Народна Республіка Нарбут розробив: перші українські грошові знаки (банкноти) поштові марки державний герб і печатки ☝Саме він заклав візуальний стиль молодої української держави. ☝Автор української абетки («Українська абетка», 1917) Він створив художню абетку в національному стилі, поєднавши традиції старовинних рукописів і модерну. ☝Книжкова графіка та ілюстрації Оформлював книги, зокрема історичні та дитячі видання, використовуючи мотиви українського бароко та козацької доби. ☝Ректор Української академії мистецтв Був одним із засновників і першим ректором Українська академія мистецтв (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).
.
Використана інформація зі статті Ольги Герасименко.
25 лютого до нашої бібліотеки з лекцією завітала заступник генерального директора Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» з наукової роботи Тетяна Шептицька.
Тема лекції була корисною для учнів 10 класів Технічного ліцею КПІ, адже вони по історії вивчають періоду тоталітарної держави 1937-1941 років, де в маховик репресій потрапили десятки тисяч людей. Інформація зі шкільного підручника була доречно доповнена лекцією науковця.
Це була не проста, але вкрай важлива розмова про збереження пам’яті закатованих та розстріляних тисячі людей, для яких Биківнянські ліси стали могилою.
Пані Тетяна розповіла про існуючі бази данних репресовних, які були розстріляні, про пошукові системи. Про існування українського мартиролога ХХ століття, списки якого сьогодні складаються за абеткою. Українські науковці ведуть потужну пошукову роботу, щоб довести злочин проти людяності, злочин проти людства.
Завдяки електронній презентації пані Тетяна згадала представників покоління розстріляного відродження - Семенко, Бойчука, Курбаса, Черняхівскої та інших. Знищивши цих людей система знищила цілий пласт культури України.
За великими цифрами жертв стояли конкретні живі люди, які творили, мріяли, прагнули, але були не угодними системі. «Биківнянські могили» — це найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій 1937–1941 років.
Тоталітарна система, яка загубила мільйони людей не має права на існування – головний меседж цієї лекції.
Піля лекції молодь підходила до лектора з особистими запитання, це покоління живе в буремні часи для нашої держави, тож історичні реалії їх турбують.
Ранок 24 лютого 2022 року став для більшості українців початком найбільших потрясінь у їхньому житті. Близько четвертої години за київським часом 24 лютого президент Російської Федерації В.Путін оголосив про "спеціальну воєнну операцію" з метою нібито «демілітаризації та денацифікації України». Уже за кілька хвилин почалися ракетні удари по всій території України, у тому числі неподалік від Києва. Російські війська вдерлися до України поблизу Харкова, Херсона, Чернігова, Сум, увійшовши з Росії, Білорусі й тимчасово окупованого Росією Криму.
Рятуючись від російського вторгнення, мільйони людей кидали свої будинки, розлучалися з близькими і рідними. А хто залишався в Києві не знали, чи увірветься дика російська навала до міста. Випробування, які випали на долю українців, змінили їх назавжди, змінили відношення до історії, відношення до життя!
Пропонуємо книжки з нашого фонду, які висвітлюють цю тему:
Юлія Бережко-Камінська, Алла Багірова
«Україна: пекельний 22-й»
Книга – щоденник перших місяців війни – живий, різноплановий, щирий. Тут є місце для численних фактів, особистих свідчень, емоційних розповідей, зауважень, реплік, повідомлень, рефлексій, есе. Кожен розділ збагачений спеціальними підготовленими інтерв’ю постраждалих від російсько-української війни, фотографіями з місць подій.
Іваницька Яна "Війна очима киянки"
Книга про життя воєнного Києва, про те, як змінювалося внутрішнє "я" киян під тиском обставин, які гартували дух. Про людей, події, думки, переживання, ідеї, культурне життя столиці під час війни і навіть гумор. Про ЖИТТЯ всупереч поставлених путіним задач його знищити!
Олехнович Анастасія "На межі можливостей. Як вартові неба наближали перемогу"
Герої книжки - сміливці, які на межі можливостей, ціною свого життя, рятують сотні й тисячі українців. Вони борються за вільне українське небо, за майбутнє своїх дітей. Про новітніх героїв розповідають їхні командири, друзі та рідні.
Мероник Андрій "24.02"
Це щоденник війни. Книжка розповідає невигадану історію про компанію молодих людей, які опинилися посеред війни без власного на те бажання. Як кожен із них намагався бути корисним країні, як розвивалися їхні страхи і сумніви. Книжка про наших із вами сучасників.
20 лютого в Україні на державному рівні вшановують День пам’яті Героїв Небесної Сотні, згадуючи найтрагічніші дні масових розстрілів протестувальників під час Революції Гідності 2013–2014 років. Пам'ятний день встановлено указом Президента України 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу й стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні.
Саме 20 лютого 2014 року в середмісті Києва загинуло найбільше людей – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013-2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року за демократичні цінності й територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.
Символічна назва «Небесна Сотня» виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану – сотнями, які захищали мирних протестувальників від силовиків. Уперше вона пролунала під час прощання із загиблими учасниками Революції Гідності на столичному майдані Незалежності 21–22 лютого 2014 року. За основною версією, вперше словосполучення «Небесна Сотня» вжила поетеса Тетяна Домашенко під час церемонії прощання з убитими протестувальниками на майдані Незалежності у Києві.
Герої Небесної Сотні, як і їхні побратими по Майдану, зробили свідомий вибір: залишатися на Майдані, доки не будуть виконані їхні вимоги щодо утвердження демократії, покарання вищих чиновників за порушення конституційних норм та спроби перетворити людей на покірних і німих рабів. Це ті моральні принципи, заради яких люди ризикували своїм життям.
У трагічний день 20 лютого, коли силовики стріляли з вогнепальної зброї по мирних протестувальниках, герої Майдану не ховалися, а йшли рятувати поранених побратимів і гинули самі. Сьогодні ми знаємо: Герої Небесної Сотні захищали не тільки європейське майбутнє, вони захищали Україну, право існувати та мати власні мову, історію і культуру.
Пропонуємо до вашої уваги віртуальну книжкову виставку до Дня героїв Небесної сотні - прозові, поетичні твори сучасних українських авторів та спогади очевидців подій на Майдані під час Революції гідності 2013-2014 рр.:
.png)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
