"Герб України - символ незалежності, символ єднання"

Інформування до 30-річчя затвердження Державного Гербу України

«…Се оздоба питоменна, не запозичена,

зв’язана з нашою тисячолітньою державною

політичною i культурною історією»

Михайло Грушевський

19 лютого 1992 року Верховна Рада України своєю постановою затвердила

Державний Герб незалежної України. Державний Герб України складається з Малого та Великого Гербів. Малим Державним Гербом України є золотий тризуб на блакитному фоні, Великий Герб України знаходиться ще у стадії розробки.

Герб-тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна”, синьо-жовтий прапор – три символи, які презентують нашу державу, як суверенну та незалежну. Емблему Герба зображують на офіційних документах, печатках, грошових знаках держави. У світовій практиці не існує суворої регламентації творення Державного Герба. Оформлення Герба України спирається на наші національні традиції та відтворює специфіку геральдичних особливостей розвитку країни.

Центральною геральдичною фігурою Герба є Тризуб Володимира Великого, князя Київського. Князь Володимир, увівши християнство, й сам став прикладом смирення: востаннє одружився та зайнявся зведенням храмів. За такий приклад навернення Ватикан звів у головному храмі святого Петра український вівтар з двома фресками, на яких зображено княгиню Ольгу та князя Володимира з тризубом та Десятинною церквою.

У часи Української Народної Республіки Тризуб затверджено державним гербом України 22 березня 1918 року – рівно через два місяці після проголошення її незалежності IV Універсалом. Вибір саме Тризубу підкреслює спадкоємність із попередніми періодами української історії. Сама назва «тризуб» з’явилася та прижилася вже після того, як його затверджено державним гербом УНР. «…Се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною i культурною історією», – писав Михайло Грушевський у статті «Український Державний герб» наприкінці лютого 1918 року, невдовзі після узаконення Тризуба символом УНР.

У ХХ столітті Тризуб став символом боротьби українців за незалежність. Радянська тоталітарна система затаврувала його як “націоналістичний знак”. Використання Тризубу в СРСР заборонялося, “винуватців” жорстко карали. Жоден номер радянського сатиричного журналу «Перець» не обходився без пропагандистсько-карикатурного зображення українських націоналістів та, відповідно, тризуба.

Відновивши незалежність у 1991 році та обравши Тризуб державним гербом, Україна продемонструвала наслідування традицій Української Народної Республіки.

Особливим часом для державної символіки стали події зими 2013-2014 року, на Майдані під час Революції Гідності тризуб малювали на щитах і шоломах.

Російська агресія в Криму і на сході України розпочалася із знищення Тризуба як маркера української ідентичності..

Найрозповсюдженіші версії походження Тризуба:

 ☝Тризут - давній знак з містичним символом тривимірності світу.

 ☝Релiгiйна версія стверджує, що це стилізоване зображення голуба — символу Святого Духу. Також існує популярна версія, що нiбито тризуб — це сокiл, який пiкiрує на здобич.

 ☝Автори іншої версії вважають, що в тризубі зашифроване слово «воля». Ця версія, до речі, з’явилася вже після затвердження тризуба як герба УНР. Тоді дехто також почав «розшифровувати» у тризубі початкові літери імен: Володимир, Ольга, Ярослав.

 ☝Наші предки використовували тризуб як своєрідний оберіг. Зображення тризуба археологи зустрічали в багатьох пам’ятках культури, датованих ще першим століттям нашої ери.

 ☝ Тризуб - власницький знак князя Володимира Великого. Тризуб - родовий знак Рюриковичів. Найдревніше зображення тризуба датовано Х ст., його численні зображення віднайдені на тогочасних монетах (срібляниках і златниках), печатках, посуді, надгробках, цеглі, зброї, товарних пломбах.

 ☝На монетах часів Володимира Святославовича з одного боку карбували його портрет, а з іншого — тризуб.

 ☝За правління Ярослава Мудрого на монетах карбувалося зображення святого Георгія та тризуба на звороті.

Тризуб об’єднує українських громадян, які сьогодні захищають суверенітет і територіальну цілісність України - він є символом, в якому закодована сила української нації, її дух, традиції та століття боротьби за незалежність.

За матеріалами:

  https://cultura.mkrada.gov.ua/fakti-pro-derzhavniy-gerb-ukrayini/

 https://www.zsu.gov.ua/new_page/602f75a8c702882680d95efe

«Шлях від пісні до гімну»

Музичний екскурс

до дня пам’яті видатного українця Михайла Вербицького — композитора, громадського діяча, автора гімну України

«Ще не вмерла України і слава, і воля»

«Вербицький для нас є не тільки музикантом,

а також символом нашого національного відродження в Галичині»,

Станіслав Людкевич

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року в с. Явірник Руський, неподалік від Перемишля в родині греко-католицького священика. У 10 років осиротів, і його разом з братом взяв до себе на виховання далекий родич, черемиський владика Іван Снігурський, один із найяскравіших діячів української греко-католицької церкви.

І.Снігурський, людина освічена, з європейським світоглядом, був активним учасником усіх тогочасних музичних справ: створив цінну єпархіальну бібліотеку, багату на стародруки, налагодив масовий випуск підручників для народних шкіл, добивався запровадження української мови у школі і церкві, був засновником української друкарні. Саме він створив перший український хор у 1828 році та музичну школу при Перемиському соборі.

Саме в Перемишлі розвинувся музичний талант Михайла. Хлопець здобув добру європейську освіту в музичній школі при греко-католицькому кафедральному соборі.

На формування його музичних уподобань значно вплинула творчість австрійських композиторів, класиків віденської школи Йозефа Гайдна і Вольфганга Амадея Моцарта та українських композиторів Дмитра Бортнянського і Максима Березовського.

У хорі плекали культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М. Вербицький назвав «українським Моцартом». Саме духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику композиторів Західної України і світогляд Вербицького зокрема. Адже тоді, коли в церквах панувало одноголосся та простеньке двоголосся, творчість Бортнянського дала високо професійне багатоголосся.

Михайло навчався в місцевій гімназії, мав чудовий голос і слух, співав у кафедральному хорі собору Івана Хрестителя.

Найвагомішою обставиною, яка вирішила подальший напрямок життя та творчості М.Вербицького, було його навчання у Львівській духовній семінарії(1833-1850), одному з найвидатніших культурних і освітніх українських центрів, в якій вчився з перервами. У 1850 році отримав сан священика і був спрямований на сільську парохію. Завадів, Залужжя, Стрілки Старосамбірського району, останні 18 років життя був парохом у селі Млин на Яворівщині. Дослідники стверджують, що саме там, у Млинах, було написано пісню «Ще не вмерла Україна».

Значні композиторські досягнення М.Вербицького пов’язані насамперед із церковною творчістю, хорами на тексти українських поетів та музикою до театру, в яку входять як вокальні, так і хорові, ансамблеві та симфонічні номери.

Йому належать понад сорок духовних композицій. Він звертається до канонічних текстів греко-католицької служби, таких як «Ангел вопіяше», «Єдин Свят – хваліте», «Милость мира», «Отче наш», «Свят», «Тебе поєм», створює такі літургійні шедеври, як «Єдинородний Сине», «Святий Боже», «Алілуя».

Музику і спів отець Михайло вважав молитвою, і навпаки, молитву – музикою. Доступна, звернена до людей, покликана піднести їхній молитовний настрій, духовна музика Вербицького набула широкого розповсюдження. Його твори співали у великих храмах і скромних сільських церквах, безліч разів переписувались регентами, поширювались у рукописах. І часто втрачали своє авторство. Вони і зараз звучать як у концертному виконанні, так і в церковному побуті.

40-60-ті рр. ХІХ ст. відзначались значним розвитком театральної музики у Західній Україні. До цього процесу долучається і М. Вербицький, одночасно виступаючи як актор-співак, так і композитор. М.Вербицький – активний учасник в організації перших українських аматорських вистав у Перемишлі 1848-1850-х років, а пізніше – постійно співпрацює з театром «Руської бесіди», відкритим у Львові у 1864році . Для театру М.Вербицький створює музику до понад двадцяти театральних п’єс, які тоді називали співограми. «Жовнір-чарівник», «Верховинці», «Гриць Мазниця», «Школяр на мандрівці»та ін.

Найбільшу популярність за життя композитора мала мелодрама Вербицького до тексту Івана Гушалевича «Підгіряни» (1864).

З театром була тісно пов’язана і його симфонічна музика, не притаманна тогочасній українській культурі. З оркестрових композицій відомі дванадцять симфонічних увертюр-симфоній, музика яких виразно утверджувала національний стиль оркестрового письма. Ці музичні твори стали першими зразками національної симфонічної музики на професійній основі у XIX ст.

Його перу належать і твори для гітари, якою він володів блискуче, і для якої склав самовчитель та впорядкував збірку популярних творів. Вона стала першим таким посібником в Україні.

Фактично, у більшості жанрів М.Вербицький виступає піонером західноукраїнської школи, демонструючи неабияку майстерність у пристосуванні європейських художніх норм до національного фольклорного грунту. В останні роки життя митець займався педагогічною діяльністю, писав статті про проблеми української музичної освіти і творчості у Галичині.

Як розпочиналась історія гімну України? Шлях від пісні до гімну був вельми не простий та довгий.

Глибоко символічним є поєднання у пісні творчості вченого-етнографа, поета-наддніпрянця П.Чубинського та священика, композитора-галичанина М.Вербицького.

Автор слів – П.Чубинський родом із Київщини, юрист за освітою, молодший сучасник Кобзаря. Ніколи не приховував своєї любові до України, її мови і культури, пропагував заборонені твори Шевченка. За вірш «Ще не вмерла Україна», написаний у 23 роки, П.Чубинський зазнав у 1862 році переслідувань царськими урядовцями, які заслали його до Сибіру.

Із самого початку вірш П.Чубинського почав своє існування як патріотичний твір і як пісня, яка виконувалась на мотив сербського гімну «Гей, слов’яни», поширеного серед українських студентів Київського університету. Згодом твір нелегально дістається Галичини, де вперше був опублікований у грудні 1863 року у львівському літературно-політичному віснику «Мета» (друкувався за кордоном) поряд з творами Т.Шевченка «Заповіт», «Мені однаково» та «М.Костомарову». Є щось знаменне в тому, що вірш П.Чубинського приписували Т.Шевченкові. Ті, хто надсилав тексти Кобзаря, згадану поезію подали за Шевченкову, а там вирішили, що всі твори належать одному авторові, до якого вони ставились з побожністю.

Так, мабуть, вважав і сам Вербицький, бо він нагадав йому Шевченкові рядки: «не вмирає душа наша, не вмирає воля». Зміст вірша відповідав світоглядним позиціям і творчій ментальності митця-патріота. Він так запав йому в душу, що композитор вирішив негайно покласти його на музику. Відразу після створення пісня «Ще не вмерла Україна» набула великої популярності серед свідомої молоді Галичини.

Існують дві версії написання твору – хоровий варіант та сольної пісні в супроводі гітари.

Уперше цей твір прозвучав у липні 1864 року в Перемишлі на день святого Івана Хрестителя.

На повний голос, саме як пісня-гімн (нібито на слова Шевченка), вона прозвучала заключним номером на першому в західноукраїнських землях концерті пам’яті Шевченка у Перемишлі 10 березня 1865 року (композитор сам співав у хорі). Гімн «Ще не вмерла Україна» був уперше опублікований у збірці русько-українських квартетів «Кобзар» лише в 1885 році, і тут уже названо правильно автора слів – Павла Чубинського.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер Михайло Вербицький 7 грудня 1870 року в Млинах, проживши лише 55 років.

Сторінка з нотами до вірша “Ще не вмерла України”. 

Співак Михайло Хома представляє Державний Гімн України у власному виконанні з Молодіжним симфонічним оркестром:

https://www.youtube.com/watch?v=ouXXAE73ASY

Гімн у перекладі з грецької мови означає святкова пісня. Державний Гімн є одним із символів державної символіки і ідентифікує державу на міжнародних зібраннях, форумах, спортивних змаганнях.

Державним Гімном України є пісня «Ще не вмерла Україна», слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційно «Музична редакція» Державного Гімну була прийнята Верховною Радою України 15 січня 1992 р.

6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний Гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний Гімн Національний Гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля». Цей закон підтримала більшість народних депутатів.

З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду.

Текст Національного Гімну України

Слова: Павло Чубинський, С. Данилович

Музика: Михайло Вербицький

Ще не вмерли України, і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Приспів:

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб’ється, згомонить степами,

України слава стане поміж народами.

Приспів:

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду.