"Пилип Орлик - український гетьман"

Історичний портрет до 350-річчя від дня народження

Історію України слід знати кожному громадянину, знати видатних українців, які творили її, боролися за існування своєї держави та її незалежність.

Одним з таких борців за вільну від московського панування Україну був наступник Івана Мазепи і його сподвижник – військовий і політичний діяч, дипломат, упорядник першої в світі Конституції, гетьман у вигнанні Пилип Орлик (1672 -1742).

Пам’ятник Пилипу Орлику в м. Київ, 2011 р., автори:

 Анатолій Кущ та Олег Стуканов

Взявшись продовжувати справу І.Мазепи, йому довелося взяти на себе і весь тягар проблем, пов’язаних з гетьманством. Високоосвічений, з тонким політичним розумом, знавець багатьох мов, наділений літературним хистом, гуманіст, схильний до романтичного й ідеального, Пилип Орлик вирізнявся високою шляхетністю, мав уразливу душу й чутливе серце. Діяльність гетьмана Пилипа Орлика стала однією з важливих сторінок державної та військової історії України.

Ще три століття тому Пилип Орлик застережував українців та міжнародну спільноту про підступність московського режиму. Колаборація з окупантами завжди завершується втратою всіх прав і свобод, а потурання агресору неминуче веде до розпалювання його апетитів та роздмухування ще масштабніших конфліктів.

☝…які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час. Пилип Орлик. Вивід прав України. 1712 рік.

☝Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України — Авт.) через ослаблення московщини нарушиться європейська рівновага. … Інтереси … зобов’язують європейські держави воліти звернути Україну і тим самим обмежити державу (московську — Авт.), яка незабаром може змагати до повалення європейської свободи. Пилип Орлик. Вивід прав України. 1712 рік.

☝Ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної (московської — Авт.) держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, але також завдяки глибокому досвідові й досконалій мудрості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Європи. Треба сподіватися, що вони переконаються, що все сказане тут основане на доказах і досвіді минулого і що забезпечення та тривалість миру залежить у деякій мірі від реституції України. Пилип Орлик. Вивід прав України. 1712 рік.

☝Москва, бачачи звідусюди війну важку й небезпечну, потурає, лестить вам, золоті гори обіцяє, жалуванням грошовим утішає і на всілякі вольності згоджується, але що трапиться з вами по закінченні і до якого нещастя та згуби ви тоді дійдете? Пилип Орлик. Лист до Війська запорозького. 23 квітня 1734 року

☝Москва, узявши з вас присягу, як захоче, так з вами і з Вітчизною нашою вчинить, і тоді присяга ваша й душу вашу занапастить, і Вітчизну в безодню кине, вольностей позбавить. Пилип Орлик. Лист до Війська запорозького. 23 квітня 1734 року

Цікаві факти 

☝На купюрах номіналом 10 гривень зображений не Іван Мазепа, як заявлено, а його соратник Пилип Орлик. Брати художники Олександр та Сергій Харуки розповіли, що запропонували кілька варіантів портретів гетьмана Мазепи. Серед них випадково потрапив портрет Орлика. Оскільки достеменно невідомо, як виглядав Мазепа, затвердили Орлика.

☝Походить із чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого ще за часів гуситських воєн XV ст. виїхала до Польського королівства та згодом осіла в Західній Білорусі.

☝Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 р. на відмінно. Під час навчання проявив талант ораторства й поезії, цікавився філософією і літературою.

☝Окрім української мови, вільно володів польською, болгарською, арабською, шведською, німецькою, латинською та церковнослов’янською.

☝5 квітня 1710 року запорозькими козаками, яких іноді називають «першою українською політичною еміграцією», було обрано Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана та шведського короля.

☝Пилип Орлик залишив після себе багато листів і великий рукописний «Діаріуш подорожній». Писав його польською мовою зі вставками окремих слів, виразів і речень латинською мовою. Видав поетичні книжки: «Прогностик щасливий», приурочений полковнику Данилу Апостолу (1693); «Алкід Руський», присвячений Івану Мазепі; на честь полковника Івана Обидовського «Гіппомен сарматський».

☝Після Полтавської битви емігрував до Османської імперії. Перебуваючи до кінця життя в еміграції, Пилип Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710), кримським ханом (1711, 1712), вів у переговори з Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни з Московською державою з метою визволення України.

☝Автор першої у світі конституції сучасного вигляду. Документ визначав права та обов'язки всіх членів Війська Запорізького й був затверджений шведським королем Карлом ХІІ. Хоча вона й не набула чинності, оскільки була написана в умовах вигнання, але залишається пам'яткою української політико-філософської та правової думки.

☝Шість статей Конституції спрямовані проти зловживання владою і на боротьбу з корупцією. Цей термін вживають у написаному староукраїнською мовою оригіналі тексту. Зокрема гетьманові заборонялося «на свій персональний пожиток використовувати військовий скарб, а задовольнятися лише своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу». Ще один антикорупційний пункт був проти пільговиків, які вибили собі

звільнення від повинностей.

☝Дружина Анна (народилась 29 липня 1683 року) майже на 15 років пережила Орлика. Подружжя мало вісім дітей: Анастасія (1699–1728), Григір (1702, Батурин – 1759, Михайло (1704–), Варвара (1707–), Яків (1711, Бендери – 1721), Марта (1713–), Марина (1715–) та Катерина (1718, померла рано).

Книжки з фонду нашої бібліотеки про Пилипа Орлика

Коляда І.А., Коляда С.Ю., Кірієнко О.Ю. "Пилип Орлик",

 Харків: Фоліо, 2015, 121 с.

Таїрова-Яковлева Т. "Гетьмани України", 

Київ: ТОВ "Видавництво" "Кліо", 2019, 422 с.

"Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік"

Київ: "Веселка", 1994, 77 с.

"Петро Могила: святість, освіченість, дипломатія"

ВІКТОРИНА

Петро Могила - український політичний, церковний і освітній діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, екзарх Константинопольського патріарха, канонізований Церквою. Могила був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, став думати про майбутню українську державу.

Основним державотворчим чинником він уважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Пропонуємо прийняти участь у вікторині, яка допоможе вам згадати цю унікальну історичну постать

"Хотинська битва 1621 року"

Історичний екскурс

“Ой Хотину город славній

На всій землі дуже славний”

(українська пісня з стародавніх рукописів)

Тактика ведення бою козацького війська в Хотинській битві:

https://www.youtube.com/watch?v=nG-YaUf_0p8

Найвідомішою і найбільш важливою історичною подією, яка відбулася під Хотином в XVII столітті, була Хотинська війна 1620-1621 року між турками і поляками, які володіли тоді величезною територією України і у якій вирішальну роль зіграли українські запорозькі козаки на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним.

Гетьмам Петро Конашевич-Сагайдачний

Після поразки польських військ під Цецорою у 1620 році і татарського нападу на Поділля султан Осман II уклав план завоювання України, Польщі, а згодом і Центральної Європи. 150-тисячній (можливо 120-тисячній) турецькій та 60-тисячній татарській армії протистояло лише 30-тисячне польське військо. Щоб знайти собі союзника, польський уряд звернувся до українських козаків по допомогу, обіцяючи різні права і привілеї. Козацька Рада 17 червня 1621 року в урочищі Суха Діброва ухвалила взяти участь у боротьбі проти Туреччини і вислала у Варшаву делегацію на чолі з гетьманом Петром Конашевичем, щоб за свою участь у протитурецькій боротьбі забезпечити деякі привілеї для козацтва та права для Православної Церкви в Україні.

Хотинська битва 1621 рок. Картина художника Юліуша Коссака, 1892 р.

Битва під Хотином у 1621 році була однією з найбільших битв у Європі XVII століття. В битві з одного і з другого боку було задіяно більш як 300 тисяч воїнів та велика кількість обслуги. Безперервно грізно гриміли постріли з 300 гармат. Брязкіт списів і шабель, бойові кличі і зойки людей – вся ця страшна пісня війни потрясала очевидців:

 

«Небо палало, повітря затьмарювалось димом, 

земля тремтіла, стогнали ліси, скелі розпадалися на куски».

 

Було завзяття і мужність, був і прихований відчай, але переважували сила духу і усвідомлення необхідності подвигу заради захисту рідної землі. Це робило козаків непереможними.

Сила козаків булла і в тому, що більшість з них добре знали повадки ворога і брали участь в переможних боях. А найголовнішим було те, що козаки захищали свою землю, їх роль у битві під стінами Хотинської фортеці була основна. Поляки вважали, що саме на їх споконвічні землі турки не підуть, тому були у них у війську слабкодухі, були й дезертири. А козаки так і залишались монолітом, були дуже згуртовані, не піддавались на пропозиції турків (кожному зрадникові турки давали 50 злотих).

У безкінечних атаках на козаків турки розбивались об їх згуртованість і майстерність бою під керівництвом талановитого полководця Петра Сагайдачного. Турецькі гармати стріляли безперестанку, але не влучно. За земляними валами козакам було безпечно. Петро Сагайдачний застосовував таку тактику: активна оборона вдень і нищівні атаки вночі. Дарма потім недруги сичали, що козаки ради наживи йшли в нічні атаки у табір турків. Так, після таких атак козаки повертались з багатою здобиччю, знищивши багато ворогів. Але захоплена їжа, одяг, гармати давали козакам сили для продовження боротьби, адже битва тривала 37 днів.

Художник Ю. Брандт "Повернення козаків з походу"

Козаки йшли на цю битву з благословення православного патріарха Феофана, який кликав їх покласти голови, захищаючи християн від бусурманів. В середовищі козаків, які огрубіли в походах і кривавих битвах, панувала глибока повага до Бога, як до вищої справедливості і добра. На битву козаки йшли, як на святкову службу Божу, ніколи не пиячили під час битви, а тільки вже після перемоги справляли тризну по померлих мучениках за народ і віру. Козаки під час бою зрадників, порушників дисципліни, пияків страчували. Святково вдягаючись на козацьку Раду, на бенкет, козаки в основній масі під час бойових дій підкреслювали свою бідність, показуючи, що на смертну криваву боротьбу з ворогами українського народу вони йдуть доведені до відчаю.

Внаслідок битви османські втрати становили близько 80 тис. чоловік. 29 вересня між командуванням польсько-козацьких і османсько-татарських військ почалися переговори про укладення миру. Вони закінчилися підписанням угоди 8 жовтня 1621 року. За мирною угодою сторони домовлялися про відновлення дипломатичних зв'язків.

Хотинська війна показала малу придатність кінноти у позиційних війнах. Загинули майже всі коні. Гусарія Речі Посполитої не мала впливу на хід бойових дій під Хотином. Вирішальну роль у битві відіграли піхота та артилерія.

Наслідки Хотинської битви мали велике міжнародне значення.

Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар, прославила запорожців і їхнього гетьмана Петра Сагайдачного, авторитет якого як полководця значно зріс. Хотинська битва справила сильне враження на всі народи і знайшла живий відголос у літературі. Пісні про героїв цієї битви співав український народ, польські поети складали поеми. Навіть на далеких берегах Адріатики про подвиг українських і польських воїнів писав хорватський поет Іван Гундулич, скрізь переписувалися щоденники учасників війни. Польський поет Вацлав Потоцький написав поему про Хотинську війну, а український письменник Осип Маковей – повість “Ярошенко”. Про ті події згадує Зінаїда Тулуб у своєму історичному романі “Людолови”. Іван Франко про значення Хотинської перемоги писав, що Туреччина, потерпівши поразку під Хотином в 1621 році, почала хилитися із зеніту своєї величі і слави.

В серії "Історія України в романах" видана книга Юрія Сороки "Хотин"

Зміст роману: Рік 1621 від Різдва Христового. Османська імперія вже пережила пік своєї могутності, однак усе ще агресивно позирає на захід, намагаючись поширити свій вплив на Річ Посполиту. Цього разу на шляху армії султана Османа ІІ опинилась Україна. У центрі подій роману Юрія Сороки «Хотин» троє запорізьких козаків: Микита Непийпиво, Максим Горбоніс і Андрій Кульбаба, які в складі об’єднаного козацькопольського війська протистоять експансії войовничого Сходу, а також чарівна пані Юстися. На сторінках роману читача очікує дим бойовищ, непохитна воля, міцна дружба і романтичне кохання.

Пам'ятник Петру Конашевичу-Сагайдачному біля Хотинської фортеці

Минуле Хотину – це сторінки героїчної історії нашого народу, сторінки його боротьби проти поневолювачів за соціальне і національне визволення. Тож не дивно, що така «натура» вабить кінематографістів. Особливо полюбив Хотинську фортецю режисер Сергій Тарасов. Попри суттєві архітектурні відмінності, режисер відтворював тут «стару добру Англію» у стрічках «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Стріли Робін Гуда» та «Чорну стрілу». Тут знімалися картини «Гадюка», «На війні як на війні», «Захар Беркут», «Русалонька», «Д’Артаньян і три мушкетери», «Хотин», «Ясса», «Богдан-Зіновій Хмельницький» тощо. Картин, що зображають битви під Хотином, існує безліч. Одна з них належить художникові О. Климку - «Бій запорозьких козаків з турками під Хотином у 1621 році».

За матеріалами джерел:

http://repository.vsau.org/getfile.php/2959.pdf

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%D0%A5%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%BC_(1621)

"Іван Скоропадський - гетьман Лівобережної України"

Історичний портрет до 375 років з дня народження

Взяти булаву гетьмана України полковнику Івану Скоропадському, людині добре освіченій, з великим життєвим досвідом, судилося у найтрагічніші для України дні - коли вирішувалася доля повстання Івана Мазепи. 

     Іван Ілліч Скоропадський (1646–1722) гетьманував в Українській козацькій державі упродовж 1708–1722 рр. Народився в Умані у сім’ї козацького старшини. Після розорення Умані турками у 1674 р. переселився на Лівобережну Україну. Служив канцеляристом у гетьманській канцелярії (1675–1681). За сприяння тестя, чернігівського полкового осавула Н. Калениковича, отримав уряд чернігівського полкового писаря (1681–1694). Маючи спокійну, врівноважену вдачу, Іван Ілліч відрізнявся консервативними поглядами, сподобався гетьману Івану Мазепі і одержав уряд генерального бунчужного (1698). Після смерті близько 1699 р. першої дружини Івана Скоропадського Пелагії Каленикович, з якою мав доньку Ірину, він одружився з вдовою генерального бунчужного Костянтина Голуба – Анастасією Маркевич, молодшою за нього на 25 років. У шлюбі народилася донька Уляна, та ще одна, про яку майже не збереглося відомостей. Маркевич була жінкою владної вдачі, що дало козацтву підставу жартувати, що Іван носить плахту, а Настя – булаву. Користуючись довір’ям Мазепи, Скоропадський продовжував просуватися по щаблях старшинської ієрархії і згодом став генеральним осавулом (1701), а у 1706 р. очолив Стародубський полк. Гетьманом він став у 62 роки. На долю Івана Скоропадського випали складні й напружені роки правління. Його обрано на гетьмана в листопаді 1708 р. (за рекомендацією російського царя Петра І) після переходу Івана Мазепи з частиною козаків на бік шведського короля Карла ХІІ і знищенням російським військом гетьманської столиці м. Батурин (нею став Глухів, де й була резиденція Івана Скоропадського). У 1709 р. для контролю за діяльністю гетьмана та його уряду з Москви в Глухів прибув царський резидент А. Ізмайлов; на території Гетьманської України було розміщено 10 драгунських полків. В Україні проводилися численні мобілізації козаків для участі в бойових діях під час Північної війни 1700–1721 рр. та для важких робіт на будівництві укріплень і каналів.

Гетьман Іван Скоропадський був типовим представником поміркованої частини соціальної еліти Гетьманщини. Враховуючи гіркий досвід попередників (Івана Мазепи, Пилипа Орлика, проголошених російським урядом зрадниками), Скоропадський не мав реальної можливості відверто виступати проти царату. За його гетьманування сталося розпорошення земельного фонду Гетьманщини. Порівняно з попередниками, він найбільше сприяв (нерідко проти власної волі), утворенню великої земельної власності російських вельмож: Меншикова, Головкіна, Шереметєва тощо. Скоропадський зумів завоювати довіру царя Петра І і російських можновладців, завдяки чому сприяв реабілітації і поверненню з еміграції старшин, які перейшли разом з Мазепою на бік Карла ХІІ, зберіг за собою право остаточного затвердження полкової і сотенної старшини.

Запис 1721 р. про вклад гетьмана Івана Скоропадського, з його особистим підписом, на відновлення пошкодженого пожежею в 1718 р. 

Успенського собору Києво-Печерської лаври

У 1722 р. Петро І видав указ про створення для управління Україною першої Малоросійської колегії. Її безпосередні функції (нагляд за діяльністю гетьмана, генеральних і сотенних старшин, дозвіл на видачу розпоряджень по управлінню краєм) як вищої апеляційної інстанції на території Гетьманщини ще більше зміцнили позиції російських можновладців. Гетьман Іван Скоропадський не зміг пережити такого політичного удару і незабаром після виходу царського указу помер у Глухові 3 липня, а 5-го був похований в Гамаліївському монастирі.

     У важких умовах свого часу Скоропадський робив усе, що міг, аби боронити права української держави та інтереси її населення. Скоропадський коректно ставився до свого попередника і навіть у своїх універсалах уникав офіційної російської термінології щодо «изменника» Мазепи (вважав її блюзнірською). Натомість називав його звичайним «бувшим гетьманом» або «нашим антецесором». Скоропадський протестував проти московських утисків, загарбань і здирств (навіть всесильного Олександра Меншикова), був проти утворення Малоросійської колегії. Звичайно, всі ці заходи Скоропадського не могли вплинути на Петра І, який, всупереч своїм урочистим обіцянкам зберігати автономні права України, у критичний момент переходу Мазепи на бік Швеції вирішив ліквідувати гетьманський устрій.

Джерела:

https://cdiak.archives.gov.ua/v_375_narodzhennia_Ivana_Skoropadskogo.php

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A1%D0%BA%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9

«Українська церква йде шляхом миру»

Історичний екскурс 

до 100-річчя з часу заснування 

Української автокефальної православної церкви 

     Протягом століть триває боротьба не тільки за Українську державу, а й за українську церкву. 

     1 січня 1919 року Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою урядовим законом проголосила автокефалію православної церкви в Українській Народній Республіці. 

Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» визначав, що Верховна церковна влада в Україні позбавляється будь-якої залежності від Всеросійського Патріарха і переходить до Всеукраїнського церковного собору. Між соборами справами церкви має займатися незалежний від Всеросійського патріарха Український церковний Синод. 

     Закон про автокефалію став серйозним поштовхом для розвитку процесів створення української національної православної церкви і позбавлення її впливу РПЦ. Однак через спротив єпископату і несприятливі політичні обставини реалізувати цей закон не вдалося. Лише в жовтні 1921 року Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її митрополитом Василя Липківського. 

Василь Липківський

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА 

Лютнева революція 1917 року і зречення царя Миколи ІІ престолу стали причиною реформування і церковного життя на землях колишньої Російської імперії. Ще у 1721 році Петро І своїми указами скасував соборність Церкви, створивши підлеглий собі «Правительствующий Синод», який очолював російський імператор. Тепер же, після ліквідації інституту імператора, ці функції знову мали перейти до Церковного Собору. 

      Ці зміни пожвавили церковно-громадянський рух і в Україні і спонукали свідому частину українського православного духівництва й пастви ставити на порядок денний питання про відродження національних засад у церковному житті. 

     Більшовики на перших порах сприяли активізації національної церкви в Україні. Українській громаді було передано Софійський Собор, Андріївську церкву, інші ключові храми столиці. 22 травня 1919 року у Миколаївському соборі на Печерську відбулася перша відправа Служби Божої з частковим використанням української мови. А першу цілковито українську Службу Божу було відправлено 12 липня 1919 року в Софіївському Соборі. Все це відбувалося на фоні різкого протистояння із єпископатом РПЦ, який і далі і чути не хотів про якусь «українську церкву», де буде виборність церковного кліру, а богослужіння вестимуться «площадной речью». 

     У такій атмосфері у жовтні 1921 року відбувся і Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її предстоятелем Василя Липківського. 

УАПЦ початку ХХ століття стала своєрідним феноменом церковного життя українців. Визнавши, що більшість юридичних канонів церкви є продуктом світогляду VIII—IX століть, творці УАПЦ запропонували низку реформ, які робили церкву ближчою до людей і, водночас, спиралися на постулати віри Христової. УАПЦ скасовувала обов’язковий целібат для єпископів, проголошувала виборність церковної ієрархії, на перше місце ставила належну освіту та моральні якості священиків. Наприкінці 1926 року УАПЦ уже мала 32 єпископи, близько 3000 священиків і майже 6 млн вірних. 

     До створення УАПЦ долучилися відомі моральні авторитети того часу – академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич Григорій Стороженко та Петро Стебницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська, Павло Тичина. Під час служби 22 травня 1919 року у Миколаївському соборі на Печерську хором керував Микола Леонтович, який спеціально для цієї відправи написав мелодії літургії. 

     Однак, відродження справдешньої української церкви не входило в плани більшовиків, які розгорнули антирелігійну кампанію. Із весни 1926 року розпочинаються арешти священнослужителів УАПЦ. Затримали і Василя Липківського за звинуваченнями в антирадянській пропаганді. У 1927 році під тиском ОГПУ Другий собор УАПЦ звільнив Василя Липківського «від тягаря митрополичого служіння». Третій, «ліквідаційний», собор, зібраний у 1930 році на вимогу ОГПУ, оголосив про «саморозпуск УАПЦ». Більшість священиків та прихильників УАПЦ стали жертвами сталінських репресій або змушені були виїхати за кордон, зберігаючи традицію в діаспорі. Звідти у 1990 році УАПЦ повернулася в Україну. 22 жовтня 1937 року немічного Василя Липківського знову заарештовує НКВС. Звинувачують у тому, ніби він був «одним з керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, що ставила за мету відторгнення України від СРСР і створення самостійної держави фашистського типу». 20 листопада Василя Липківського засудили до розстрілу й невдовзі стратили. 

     6 червня 1990 року на Всеукраїнському Православному Соборі в Києві за участю понад 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків) було проголошено відновлення УАПЦ в Україні. Патріархом Київським і всієї України було обрано митрополита Мстислава (в миру - Степана Скрипника, небожа Симона Петлюри). 

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті https://old.uinp.gov.ua/methodicmaterial/informatsiini-materiali-do-100-richchya-progoloshennya-uryadom-direktorii-avtokefal

Книжки з фонду бібліотеки:

Гордієнко Дмитро, Клос Віталій, Мицик Юрій, Преловська Ірина
"Історія Української Православної церкви"

Великий науковий проект, Видавництво "Фоліо", 2019 р. 256 ст.

У виданні подається історія Української Православної Церкви з часів напівлегендарної проповіді апостола Андрія Первозваного на берегах Чорного моря й Дніпра та хрещення Київської Руси князем Володимиром Великим до сьогодення, коли вирішилося важливе для духовності нашого народу питання про незалежну Українську Церкву.

Автори книги, українські історики й богослови, використовуючи історичні та церковні документи різних часів, доводять правомірність надання Томосу Українській Православній Церкві Вселенською (Константинопольською) Патріархією, яка є Церков’ю-Матір’ю Української Церкви.

Особлива увага приділяється ролі Церкви у боротьбі за державну незалежність України, а також розповідається про видатних діячів Української Церкви, які зробили неоціненний внесок у розвиток самосвідомості українців.

Книга допоможе широким колам читачів краще орієнтуватися у доволі складних для сучасної людини питаннях церковного життя.

Катерина Щоткіна "Хроніки Томасу"
Видавництво "Vivat", 2019 р., 302 ст.
Катерина Щоткіна — українська журналістка, авторка численних публікацій на соціальні й політичні теми. «Хроніки Томосу» — своєрідний підсумок її багаторічних досліджень релігійного питання — одного з найгостріших в історії України. Протягом століть тривають змагання не тільки за Українську державу, а й за українську церкву. Київ — самобутнє місто, з особливою християнською місією, і має всі підстави для самостійності. Виникали і формувалися церкви, втрачалися і зберігалися традиції, змінювалися напрями і прагнення… Та ідея української автокефалії, як спляча красуня, прокидалася щоразу, коли її лиця торкався бодай найлегший подих свободи.

Хрестоматія тисячоліття хрещення Руси-України.
Світовий конгрес вільних українців.
Філадельфія-Торонто, 1986 р. 320 ст.

Памва Беринда

Історично-мовний екскурс:

Памва Беринда - автор першого словника в Україні

Памва( Павло) Беринда — відомий лексикограф, поет, перекладач, гравер і видавець, один із перших друкарів на Русі. Народився в середині XVI століття в Галичині. Був одним з найосвіченіших людей свого часу: володів давньогрецькою, латиною, старослов’янською, староєврейською мовами. 

   20 серпня 1627 року в Києві побачив світ перший словник української мови «Лексикон славено-роський і імен толкованіє» Памви Беринди, який був надрукований коштом автора в Києво-Печерській лаврі. Метою при складанні його було відновити церковнослов'янську традицію літературної мови і цим протистояти наступові польського католицтва і польської культури. Над словником автор працював тридцять років. Складається він з двох частин, вміщує біля 7000 слів, що розміщені на 475 сторінках. Цю роботу можна розцінювати як прототип сучасних енциклопедичних словників. В передмові зазначено, що «велико славний язик словенський» має багато «темних» слів, тому й взявся Памво Беринда за пояснення – «каждое трудное слово виложилі», даючи тлумачення церковно-словянських лексем тогочасною українською мовою. Через кілька років після написання словника, Памво Беринди не стало. Він помер 1632 року в Києві, проживши біля семи десятків років. Похований в Києво-Печерській Лаврі. 

   «Лексикон» не втратив свого значення до сьогоднішнього дня, адже переклади та тлумачення слів, у свою чергу, є важливим джерелом вивчення словникового складу української мови XVII в., його синоніміки, засобів словотворення. 1961 року вийшло друком факсимільне видання праці з фундаментальним дослідженням В. Німчука. Зараз це видання, як і копії з оригіналу, широко доступні також в електронному вигляді.

“Лексикон…” Памво Беринди, 1627 рік