четвер, 30 квітня 2020 р.

Нашого цвіту по всьому світу

Бені Ґудмен – Король свінгу з України

(до Міжнародного дня джазу)

     В Міжнародний день джазу пропонуємо згадати людину, яка зробила неоціненний вклад в світову історію джазу в середині 30-х років. 
Його називали Королем свінгу, і саме він навчив танцювати всю Америку. 
Бені Ґудмен - народився в Чикаго в родині бідних єврейських емігрантів з містечка Біла Церква, що під Києвом. Щоб хлопець мав краще життя, його батько записав на приватні уроки до місцевого вчителя музики німця вчитися грі на кларнеті, далі вчився грати на кларнеті і в школі при синагозі. Вже в юні роки став віртуозом і виступав у різних колективах.
     Бенні виявився не лише талановитим, а й украй відповідальним. Він займався мало не з фанатизмом, по 5-6 годин на день, відточуючи свою майстерність. Ця звичка – постійної роботи над собою – збереглася у нього на все життя. Зліт Бенні Ґудмена став вибухом! В одну ніч джаз, який був мистецтвом вузького кола шанувальників, стає найпопулярнішою музикою Америки. Ґудмен був буквально закоханий у свій кларнет і переконаний, що разом вони можуть абсолютно все. Ґудмен був надзвичайно артистичним, а звук його кларнету – прекрасним. Він виходив на сцену, як респектабельний джентльмен, та, доторкнувшись губами до кларнета, починав танцювати на стільці, стрибати на одній нозі, звиватися змією в ритмі музики – це заворожувало й доводило публіку до екстазу. І в цьому не було жодної фальші чи гри – це був Ґудмен. 
     Упродовж 1930-х років слава Бенні Гудмена зростала. Він виступав спочатку у тріо, пізніше у квартеті, а потім у секстеті. 16 січня 1938 його колектив дав славетний концерт у Карнегі-холі. 
     Бені Гудмен ставився до своїх вчителів з великою повагою, які переважно були афроамериканцями. Він першим увів чорного музиканта в шоу-біз, в його оркестрі грав не один такий музикант! Успіх Бенні Ґудмена у свінгу порівнюють з успіхом Елвіса Преслі у рок-н-ролі. Обидва популяризували «чорну» музику серед білої молоді. 

Нашого цвіту по всьому світу! 


Jass&Library

Міжнародний день джазу!

Яке відношення може мати джаз до бібліотеки?
Пряме та безпосереднє, якщо є люди, які хочуть слухати джаз та люди, які хочуть грати джаз! Сучасна бібліотека давно стала не тільки закладом для надання інформації, але й культурним осередком, де читачі мають можливість цікаво та змістовно провести своє дозвілля! І тут без друзів бібліотеки ніяк! Це люди, які впродовж багатьох років сприймають бібліотеку не як офіційний державний заклад, а як «третє місце» - куди вони можуть прийти і поділитися своїми знаннями, досвідом, талантом, своїми емоціями. Друзів-музикантів в нашій бібліотеці багато, та сьогодні, в Міжнародний день джазу, мова піде про подружжя Кабєєвих Віктора та Людмилу. Це професійні музиканти, Віктор володіє грою на саксофоні, кларнеті, піаніно, він колишній керівник духового оркестру, а Людмила грає на кларнеті та є хореографом-постановником. Вони живуть поруч з бібліотекою та є нашими постійними читачами. За три роки відбулося майже двадцять виступів за їх участі в нашій бібліотеці! Щорічні концерти до Міжнародного дня джазу, до Дня музики, до Дня культури, до Дня Києва, до Новорічно-Різдвяних свят та музичні виступи під час зустрічі з поетами, художниками – це саме ті яскраві заходи, які роблять нашу бібліотеку впізнаваною. Під час кожного свого виступу Віктор знайомить аудиторію з історією джазу та цікавими фактами про джаз, демонструє тематичні відеоролики. А інколи Віктор запрошує до таких виступів своїх друзів-музикантів - Сергія Віжляка (фортепіано), Павла Савельєва (труба), Ігоря Набаранчука (гармоніка), Еллу Малахову (вокал), Ларису Єфімову (вокал) і тоді багатою палітрою звучать найкращі джазові стандарти, улюблені світові хіти багатьох поколінь.
Концерти високого професійного рівня в стінах бібліотеки відбуваються безкоштовно! Сьогодні є люди, які готові поділитися часточкою свого тепла, за що їм щиро дякуємо від імені всіх читачів бібліотеки ім. М. Реріха!


Короткий екскурс в історію джазу читайте за посиланням:
http://www.golos.com.ua/article/322065






вівторок, 28 квітня 2020 р.

Хроніки Томосу. «Своя церква»: шлях українців до автокефалії.


Виставка однієї книги: 
Катерина Щоткіна 
Хроніки Томосу. «Своя церква»: шлях українців до автокефалії. 

Що таке автокефалія і як вона стала «мрією українського народу»? 

     У книжці Катерини Щоткіної наведено відомості про виникнення, формування і становлення української церкви, висвітлено гострі питання, що назрівали протягом століть: еволюції та незалежності української кафедри, втрачених і збережених традицій, зв’язку політичних і церковних векторів розвитку нації; пояснено причини і приховані особливості процесу здобуття Україною автокефалії; розглянуто перспективи майбутнього української нації й держави. Протягом століть тривають змагання не тільки за Українську державу, а й за українську церкву. Томос про автокефалію УПЦ був чи не топовою новиною осені 2018 року. Так, ця подія має неабияку історичну цінність та необхідність в поточних політичних умовах. Але які події передували отриманню Томосу? І чому цього не трапилось раніше? Та що насправді означає «своя церква» для українців? Протягом століть тривають змагання не тільки за Українську державу, а й за українську церкву. Київ — самобутнє місто, з особливою християнською місією, і має всі підстави для самостійності. Виникали і формувалися церкви, втрачалися і зберігалися традиції, змінювалися напрями і прагнення… Та ідея української автокефалії, прокидалася щоразу, коли її лиця торкався бодай найлегший подих свободи. 
     Ми зможемо стати свідками докорінних змін у системі стосунків, що склалися у світовому православ'ї, — побачити, як створюються і розпадаються тисячолітні союзи, як змінюються віковічні правила гри… Томос і автокефалію українська церква й уся Україна сприйняли як перемогу. Невдовзі нам усім доведеться переконатися у тому, що це лише квиток у майбутнє.
Розпочинається нова ера Вселенського православ’я. Але це вже зовсім інша історія. 
     Про автора: Катерина Щоткіна народилась у Києві. За освітою вчитель музики, магістр культурології. Майже 15 років працювала в редакції «Дзеркала тижня», водночас дописуючи для різних українських і зарубіжних видань. Спеціалізується на релігійній тематиці. Перший лауреат Премії імені блаженного Кароля Войтили для релігійних журналістів (2011). Автор декількох дитячих книжок. 
Видавництво: Vivat
Рік видання: 2019 





Історія Української Православної церкви


Виставка однієї книги: Історія Української Православної церкви

Великий науковий проект
 
     В контексті кардинальних суспільних змін та в умовах багатогранних процесів глобалізації зростає вага всебічної діяльності Православних Церков в Україні у формуванні богословських відповідей на виклики сучасного світу. Особливо це виявляється в час війни, суспільно-політичних трансформацій, економічних перетворень та пошуку духовних ідей розвитку країни, коли безумовно, зростає роль релігійно-морального й духовного чинника в гуманітарній сфері.
   Історія християнства та національної незалежної церкви в Україні нараховує близько десяти століть. У виданні подається історія Української Православної Церкви з часів напівлегендарної проповіді апостола Андрія Первозваного на берегах Чорного моря й Дніпра та хрещення Київської Руси князем Володимиром Великим до сьогодення, коли вирішилося важливе для духовності нашого народу питання про незалежну Українську Церкву.
     Автори книги, українські історики й богослови, використовуючи історичні та церковні документи різних часів, доводять правомірність надання Томосу Українській Православній Церкві Вселенською (Константинопольською) Патріархією, яка є Церков’ю-Матір’ю Української Церкви.
    Особлива увага приділяється ролі Церкви у боротьбі за державну незалежність України, а також розповідається про видатних діячів Української Церкви, які зробили неоціненний внесок у розвиток самосвідомості українців. 
Книга допоможе широким колам читачів краще орієнтуватися у доволі складних для сучасної людини питаннях церковного життя. 

Автори: Дмитро Гордієнко, Віталій Клос, Юрій Мицик, Ірина Преловська

Дмитро Гордієнко – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського Національної академії наук України.

Протоієрей Віталій Клосс - проректор з наукової роботи, професор кафедри церковно- історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії, доктор наук з богослів'я, клірик академічного храму святого апостола і євангелиста Іоана Богослова.

Протоієрей Юрій Мицик – доктор церковно-історичних наук, доктор історичних наук, професор кафедри церковно- історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії.

Преловська Ірина Миколаївна — доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, доктор церковно-історичних наук, професор кафедри церковно-історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії, викладач курсу «Історія Української Православної Церкви»


Рік видання: 2019
Видавництво: Фоліо Харків

 Момент підписання Томосу Православній церкві України в Стамбулі 5 січня 2019 року:





пʼятниця, 24 квітня 2020 р.

"Місто, якого немає"

До Міжнародного дня пам'яті Чорнобиля

Книжкова рекомендація: Олександр Єсаулов "Місто, якого немає"


Тема катастрофи на Чорнобильській АЕС в творчості письменника виникла не випадково. У 1986 році Олександр Єсаулов працював заступником голови Прип'ятського міськвиконкому міста Прип'ять. І збірник цей, замість передмови, відкривають його спогади про ті події. "Гіркі води" і "Місто, якого немає" - дві книги про таємничого Господаря Зони "Ч". Хто він? Як сказав один з героїв книги, Господар Зони прийшов в цей світ, щоб нас, дурнів, від нас же і охороняти. Чи так це? Нехай кожен визначиться сам, дочитавши книгу до кінця. 
Про місто: Прип’ять – це стандартні малогабаритні п'ятиповерхівки, які активно будувалися в середині 70-х років. Прожило місто не довго, 26 квітня 1986 йому виповнилося 14 років і 12 днів. На момент аварії населення Прип'яті складало 49,4 тис. осіб. 
Про автора: Олександр Єсаулов – сучасний український письменник, пише як для дорослих, так і для дітей.У 1977 році завершив Київський інститут народного господарства. Кандидат в майстри спорту з кульової стрільби. Працював у системі Міністерства фінансів України. З 1985 — заступник керівника Припятського міськвиконкому. У 1987—1989 — заступник директора Інститута ядерних досліджень АН УРСР, 1989—1991 — заступник начальника планово-економічного відділу ПО «Спецатом». 1999 — керуючий справами Ощадбанка України. З 1999 до цього часу — технічний директор Інституту підтримки експлуатації АЕС. За участь в роботах з ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС нагороджений орденом «За заслуги 3-го ступеню».




Тотальні війни. Творення модерної України в 1914—1954 роках

Виставка однієї книги


Юрій Лібер: Тотальні війни. Творення модерної України в 1914—1954 роках 

Пропонуємо до вашої уваги книгу, яка є синтезою найдраматичнішого періоду української історії – першої половини ХХ століття. Ю. Лібер показує як епоха «тотальних воєн» вплинула на реалізацію українського модерного проекту. Він переконаний, що ключ до розуміння української історії та сучасних викликів перед якими стоїть Україна, приховується саме в цьому періоді. Не випадково верхньою хронологічною межею його праці є 1954 рік – адміністративне перепідпорядкування Криму УРСР, яке знаменувало закінчення оформлення України в її сучасних кордонах.
Завдання кожної нації — примиритися зі своєю пам'яттю, навчитися дивитись у майбутнє, враховуючи уроки минулого. Довга тінь війни, яка тяжіє над Україною, повсякчас повертає її до модернізації проектів і водночас до проживання травматичного досвіду. Автор переконливо доводить, що дві світові війни, революції, голод, геноциди й чистки, які протягом першої половини ХХ століття спустошували Європу, руйнували і заразом творили українську націю й відіграли важливу роль у формуванні сучасної України. Ця книжка — важливе дослідження масштабів і парадоксальних наслідків масового насильства, яке допомагає зрозуміти складну історію ХХ століття. 

«Джордж Лайбер витворює концепцію 1914–1945 років як новітньої «Тридцятилітньої війни» – ця концепція стала віссю актуального нині й цікавого сприйняття української історії першої половини ХХ століття».(Франк Сисин, Канадський інститут українських студій, Університет Альберти) 

Про автора: Джордж Лібер (George O. Liber, США) – науковець, історик, професор Департаменту історії університетів Алабами та Бірмінгема, у минулому – спостерігач ОБСЄ під час президентських (2010) та парламентських (2012) виборів в Україні. Автор книжки «Total Wars and the Making of Modern Ukraine, 1914—1954» («Світові війни і творення модерної України, 1914—1954») (Торонто, 2016). Професор Джордж Лібер народився в Австралії в родині українських повоєнних емігрантів. У 1958 році, коли Джордж був ще дитиною, родина переїхала до Сполучених Штатів. Він навчався в університеті Індіани. Ступінь магістра отримав в Гарварді. Становлення Лібера як науковця закінчилося у 1986 році із здобуттям PhD в Колумбійському університеті. 
Перекладач Артемій Дейнека 
Видавництво Віват Рік видання 2019 

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії: 

Тотальна війна — війна, в якій країни-учасниці використовують всі доступні їм ресурси і методи, щоб перемогти противника. Такого роду війни відбувалися на Землі з незапам'ятних часів, однак до кінця XIX століття і пізніше, з появою женевських конвенцій, що стосуються ведення війни, вони стали виділятися в окрему категорію. 
Концепція тотальної війни, розроблена німецькими військовими теоретиками на початку XX століття, з частковою опорою на досвід Франко-прусської війни зводилася до наступного: сучасна війна — це війна не армій, а націй. Отже, з метою перемоги необхідно з одного боку мобілізація всіх ресурсів «своєї» нації (наприклад, призов на військову службу чоловіків «від 16 до 60» років), з іншого — всебічний вплив на ворожу націю (включаючи такі методи як пропаганда, терор і т.д.) з метою зламати її дух і досягти, щоб вона зажадала від свого уряду припинення опору. 

середа, 22 квітня 2020 р.

Зона Відчуження. Погляд через 34 роки.

26 квітня - Міжнародний день пам'яті Чорнобиля

     В ніч на 26 квітня 1986 року сталася наймасштабніша техногенна катастрофа в історії людства – вибух реактора четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції. Відстань від неї до Києва – 120 кілометрів, а до кордону з Білоруссю – лише 11. Радіація поширилась на 200 тисяч квадратних кілометрів. У перші години уряд СРСР намагався приховати катастрофу. Евакуацію населення з найближчого до ЧАЕС міста Прип’ять, що знаходилося в п’яти кілометрах, розпочали тільки через два дні. В ньому проживало п’ятдесят тисяч людей, які і обслуговували станцію. 
Місто Чорнобиль знаходиться в вісімнадцяти кілометрах від станції і постраждало не так сильно, як Прип'ять, до того ж, хвилі радіації частково обійшли його. Зараз в Чорнобилі живуть більше 200 самоселів, більшість з яких – колишні мешканці, які не захотіли залишати свої будинки, або ж повернулися через деякий час. 
     Велика територія навколо вибуху на багато років стала Зоною Відчуження, але сьогодні гіди і часті туристи відзначають, що вона стає доступнішою. Пропонуємо подивитися на місто Прип’ять, яке 34 роки живе своїм життям без людей. Місто-привид, який загруз у полоні радіації, де зупинився час, і куди не дійшла декомунізація. Це місто, як німий докір людству, яке загралося з могучими силами природи та знехтувало всіма правилами безпеки. Побудували його в 1970 році, одночасно з ЧАЕС, для людей, які обслуговували станцію. Це було сучасне місто, яке відрізнялося від інших радянських, завдяки композиціям мікрорайонів, розташованих радіусами навколо загального центру. Тут використовувалася світлова реклама, яскраві пано, декоративна кераміка на фасадах споруд. В центрі були побудовані: Міська Рада, будинок культури «Енергетик», готель «Полісся», кафе «Прип’ять», кінотеатр «Прометей», сучасний басейн, дитячий садок, школа, причал на річці Прип’ять, сучасний торговий універсам, спортивний стадіон, парк атракціонів. Саме стадіон і парк атракціонів повинні були відкритися 1 травня, але не судилося, 26 квітня відбулася трагедія, яка змінила життя багатьох тисяч людей. Чортове колесо, автодром, гойдалки стали смертельно небезпечними тому, що залізо увібрало в себе дуже багато радіації. Сьогодні – це символ покинутої Зони Відчуження. Неймовірно вражають такі споруди, як дитячий садок та школа. На першому поверсі колишнього дитячого садочку можна побачити через розбиті вікна групи до яких ходила малеча. Ліжечка, шафи, столики, стільчики та іграшки покриті пилом у напівзруйнованих приміщеннях нагадують про чиєсь дитинство. На сходах, які ведуть до школи за 34 роки проросло велике дерево, яке перекрило вхід, а з розбитих вікон видно зруйновані класи з партами, дошками та картами на стінах. Супермаркет – магазин, в якому можна купити майже все, для нас норма. А ось супермаркет міста Прип’ять побудований тоді, був магазином не звичайним, з великими площами, відділами, візками для продуктів, вражав своєю масштабністю та різноманіттям продуктів, промислових товарів. Сюди приїжджали скуповуватися навіть кияни. Сьогодні цей символ добробуту – напіврозвалене приміщення, в якому залишилися тільки вивіски, стелажі, візки та деякі меблі. 
     Коли потрапляєш в місто Прип’ять, воно нагадує сцени з фільмів жахів. Ти проходиш вулицями і бачиш житлові будинки, громадські місця та інші споруди – все, як у звичайному місті. Однак, з однією особливістю – вони порожні і розбиті. Через відсутність людей і, відповідно, технічної підтримки, більшість будівель знаходяться в аварійному стані. Основна їх небезпека не в дуже високому вмісті радіації, а в тому, що якась частина може впасти. Провалені дахи, розбиті вікна, зруйновані від впливу часу конструкції несуть велику небезпеку для відвідувачів. Центральна площа міста стоїть спустошеною та нагадує своєрідну асфальтову галявину в лісі. Потрапивши в Прип’ять важко зрозуміти, чи ти побачив місто в лісі, чи ліс у місті, настільки природа за 34 роки взяла своє, сьогодні вона тут панує. Дерева проростають з будинків, з дитячих майданчиків, зі сходів, які ведуть в приміщення, з дахів та квартир. 
     Сьогодні Зона Відчуження перетворилася на справжній заповідник, в якому природне розмаїття вражає. Там водяться ведмеді, вовки, рисі, дикі кабани, косулі, олені, лосі, коні Пржевальського, і навіть зубри заходять з сусідньої Білорусії та багато інших тварин, не рахуючи пари сотень видів птахів. Тварини виявилися куди більш стійкі до радіації, ніж очікувалося, і змогли швидко адаптуватися до сильного випромінювання. Не останню роль зіграла і повна відсутність на цій території людей. У Прип’яті розвелося багато собак, яких підгодовують туристи, та яких стерилізують не байдужі люди, щоб регулювати їх розмноження. Інколи туристична група супроводжується дружелюбними чотирилапими мешканцями міста, в якому вони почуваються господарями. 
       Загалом, Прип’ять – це місто, в якому переважає природа. В травні-червні воно нагадує великий зелений парк, правда по якому не ходять люди. Щоб зрозуміти та побачити увесь масштаб трагедії, в Прип’ять потрібно їхати на екскурсію в березні або квітні, коли природа, ще не встигла прикрити своїм зеленим покровом результати людської недбалості та безпечності.