Вони довго йшли.
Мільйони. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер.
Рушили з неба їхні вози. Певно, хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого – того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа.
75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях – три, п’ять, сім, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, вимерлих сіл, невідспіваних душ, закатованих, замордованих, непохованих доль.
Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники.
Вони вірять нам.
Бо ми – це їхнє непрожите життя.
Дорогий Український народе!
Браття і сестри!
Ми – разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають вшанування 75-тих роковин найстрашнішої катастрофи – Голодомору 1932-1933 років.
Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.
Досі не знаємо всього масштабу цієї трагедії.
Поволі – з пам’яті людей, з тих таємних архівів, з тих диявольських «окремих папок» – з’являється її смертельний лик.
...
Переламати хотіли всіх.
Проти нас ішло зло. Його ймення – геноцид. Свідома, спланована і втілена спроба упокорення нації.
Його організатор і виконавець – тоталітарний комуністичний режим. Це – головний убивця. Звиродніла зграя не мала жалю до жодного народу, кожну поневолену націю залили криваві ріки.
На нашій землі Сталін – за добре продуманим планом – обрав жертвою українське селянство як ядро, як основу, як опору народу.
«Без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский». У цій фразі Сталіна – відповідь на те, чому померли мільйони українців.
Терор був розгорнутий планомірно і послідовно. У 1932-33 роках у Кремлі відбулося 69 засідань Політбюро ЦК, на яких тільки по прямій постановці розглянуто 270 питань про Україну.
Вони працювали, не покладаючи рук. У пік Голодомору в Україні щодоби помирало 25 тисяч людей.
Ми маємо знати кожен факт, кожен наказ, кожне ім’я – від жертви до вбивць. Пошук правди не спинити, він не зупиниться.
Спочатку конфіскували продовольство. Потім військами оточили територію України і Кубані. Третину наших сіл занесли на «чорні дошки», їх перетворили на гетто голоду – задовго до Гітлера. Увесь урожай масово йшов за кордон, зерно, яке могло врятувати мільйони, переробляли на горілку.
Шансу не було. Люди почали їсти трупи.
Голодомор – не просто біль і рана. Це – чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й будь-яку найменшу надію на життя.
Це – пік трагедії, втім він не єдиний.
Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх.
Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. З 800 членів Центральної Ради ліквідовані майже всі.
Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. Тут, на цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце.
Я згадую Твою національну творчу, наукову, медичну і технічну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті.
Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі і її віри.
Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край.
Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок – історичний зв’язок поколінь, духу, пам’яті, нашої ментальності, культури і нашої мови.
Посеред пошматованого і, по суті, підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо і досі.
Звідси, від цього безконечного страху походять наші нинішні політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш важкий і складний шлях один до одного, до порозуміння і власне кажучи до єднання.
Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа – одна: людиноненависництво.
Настав час озвучити вимогу для світового засудження комуністичного терору, який вбивав нас і всі невинні народи на цьому просторі – росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй.
Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо – ваші спроби приречені, виправдання не має і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.
Наш біль і гнів не одинокий.
Звідси, з Михайлівської площі у Києві, Україна звертається до всього світу, щоб об’єднати кожне зусилля проти тоталітаризму і нетерпимості до життя.
Наша трагедія – це застереження для всіх націй світу.
Не вивищуємо і не принижуємо свого горя. Слово співпереживання і скорботи кажемо кожній нації і, насамперед, тим, з якими спільно пройшли через усе комуністичне пекло. Наше серце – щире, любляче, небайдуже до вас. Станьте сьогодні поруч з нами.
Ми закликаємо світ визнати Голодомор 1932-33 років актом геноциду проти Українського народу і віримо, що таке визнання неминуче здійсниться.
Я дякую всім парламентаріям та урядам, які вже підтримали нас. Це – вияв солідарності, який Україна ніколи не забуде.
Історична справедливість, безумовно, настане.
Моє сьогоднішнє слово – не реквієм.
Моє слово – це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть.
Супроти загрози тотального знищення – ми вистояли. Український народ переміг, бо перемогла його державність, постала його держава.
Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, але й будували її своєю великою і щоденною працею.
Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма – Донецьком і Львовом, Луганськом і Ужгородом, Севастополем і Одесою, Харковом і Тернополем, Полтавою і Луцьком, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.
Ми перемогли у вирішальній битві зі злом.
Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі – повернути Україні саму себе.
Наша найвища місія – відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри.
Наступний рік проголошений Роком пам’яті жертв Голодомору.
Це – не поминальна хода.
Це – воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Це – чиста і чесна праця, тільки вона допоможе навести справедливий національний і життєвий лад в Україні.
Ми повинні одягнути Україну у чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму – можливо, нехай не за рік.
Ми мусимо ретельно віднайти і зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали.
Ми маємо утвердити великий суспільний діалог пам’яті і, водночас, діалог перспективи – бо треба йти вперед, жити повноцінним життям великої сучасної європейської держави, діяти і прагнути до справжнього порозуміння.
Так ми утвердимо своє майбутнє, свій новий демократичний Основний Закон, свою свободу, своє право, свою любов один до одного, до рідної мови, рідної землі і нашої соборної долі.
Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.
Вони вже тут.
Вони дуже довго йшли.
Мільйони, мільйони, мільйони нас.
Це – не сльози.
Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.
Вічна пам’ять і слава Україні!
Майже десять років тому цей текст промови для Президента Ющенка в День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій написав провідний спеціаліст Міністерства освіти, покійний нині Валерій Федоренко.
Він писав цю промову в себе в Міністерстві й давав читати колегам – і вони не могли читати, бо сльози починали душити вже з перших слів.
Це один з найсильніших риторичних текстів, які колись траплялися читати. Його треба пам’ятати, відтворювати й вивчати ще і ще.
Вічна пам’ять і Царство Небесне Вам, Валерію Леонідовичу! Вічна пам’ять і вічний спокій загиблим від Голодомору поколінням нашого народу, який Ви так щиро любили!
Бібліотека імені М. Реріха до Дня памяті жерт голодоморів підготувала книжкову виставку, яка розкриває причини і наслідки Голодомору 1932-1933 років в Україні в контексті тогочасних тоталітарних політичних стратегій.
