вівторок, 25 травня 2021 р.

Донецький аеропорт: історія мужності братерства та самопожертви

Книжкова виставка

    26 травня 2014 року розпочались бої між українськими військовими та російськими терористичними угрупованнями за міжнародний Донецький аеропорт – важливий стратегічний об’єкт та комунікаційний центр східної України.
   Аеропорт називали «українськими Фермопілами», а мужніх захисників летовища супротивник назвав «кіборгами».
    Пропонуємо книжки з фонду нашої бібліотеки, які висвітлюють той непростий для України період та демонструють волю, силу духу, братерство і самопожертву наших воїнів.


Сергій Лойко "Аеропорт"
Головний український бестселер 2015 року!
Нова доповнена редакція роману, що завоював феноменальну популярність в Україні та за її межами і став більше ніж бестселером.
Дія роману починається в Аеропорті й розгортається похвилинно протягом останніх п’яти днів понад 240-денної облоги. Хоча роман заснований на реальних фактах, усі персонажі – плід художнього вимислу, як і назва Аеропорту. Маленький український гарнізон Аеропорту денно й нощно відбиває атаки супротивника, який значно переважає його у живій силі й техніці. Але тут, у цьому зруйнованому до підвалин Аеропорті, підступні й жорстокі вороги зіштовхуються з чимось неочікуваним і неймовірним. Із кіборгами. Вороги самі так назвали захисників Аеропорту за їхню нелюдську живучість та впертість приречених. Кіборги, своєю чергою, ворогів прозвали орками. Разом із кіборгами в Аеропорті перебуває американський фотограф, який через низку причин переживає цю необов’язкову війну як особисту драму. Його очима, наче в калейдоскопі, в перервах між боями в Аеропорті читач також побачить усю історію того, що об’єктивні історики назвуть не інакше як російсько-українською війною.
«Аеропорт» – це не хроніка, не розслідування, не літопис. Це художній вимисел, заснований на реальних фактах. У книзі багато персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній. Роман не тільки і не стільки про війну. Він і про любов, про зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Іншими словами, про наше сьогоднішнє й учорашнє життя.
Видавництво "Брайт Стар Паблішинг", 2016 р.


АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви
Наймасштабніший книжковий проект спільно з Радіо Свобода. Фото кореспондента The Los Angeles Times Сергія Лойка. Понад 20 журналістів зібрали унікальний матеріал: понад 100 інтерв'ю, десятки ексклюзивних фото з місця подій. Книга про 242 дні боїв в аеропорту Донецька, або в АДу — як його назвали оборонці летовища — це майже шість десятків свідчень «кіборгів», коментарі військових експертів та військових аналітиків з України, Росії, США та Канади, представника Генерального штабу Збройних сил України. Але головне — про життя і смерть, про відчайдушність і страх, про любов і дружбу, про те — що і чому захищали у терміналах ДАПу українські бійці — читайте у розповідях безпосередніх учасників оборони Донецького аеропорту. 
Видавництво: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016 р.


Ірина Вовк "На щиті"
Третя книга тритомника — оповіді про оборонців Дебальцевого, загиблих спекотного літа 2014-го і у найтяжчі зимові місяці 2015-го; про непохитних вояків Світлодарської дуги, про героїв Авдіївки, Зайцевого й Мар’їнки, що пролили свою кров на точках «нуль». Вояки оживають у спогадах матерів і батьків, братів і сестер, дружин і дітей, щоб ми не змарнували історичного шансу незалежності. Спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, зібрані й художньо адаптовані, — це потреба людської пам’яті, пам’яті серця про незабутніх. Це непроминальний біль живих, їхня туга за втраченим, а також нагадування людям цивільним, хто заплатив найдорожчу ціну за їхній спокій і добробут.
Видавництво: "ФОЛІО", 2020 р.

неділю, 23 травня 2021 р.

"Ідентичність. Історія. Мова"

Історичний маркер до 145 років видання Емського указу російського уряду про заборону української мови і письменства

Емський указ

Мова - наріжний камінь ідентичності, адже вона формує каркас нації та є її головним культурним фундаментом. Саме мова відокремлює одну націю від іншої попри наявну усталеність подібних звичаїв, перебування в одній релігійній системі, політичному і соціально-економічному порядку. Не дарма у великих багатонаціональних імперіях влада приділяла велику увагу пануванню на всьому державному терені єдиної мови, пригнічуючи та/або не помічаючи мови підкорених підданих.

«Русифікація» — поняття, яке широко вживається з кінця 19 — поч. 20 ст. на означення державної політики, що мала забезпечити всебічну інтеграцію народів Російської імперії, а згодом — народів СРСР. Кінцевою метою Русифікації була політична лояльність та мовно-культурна асиміляція неросійських етносів, тобто позбавлення їх власної ідентичності. У 18—19 ст. офіційно вживався термін "обрусение". В українському дискурсі застосовується також термін "російщення", інколи — також "московщення".

Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ. До складу комісії увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти граф Дмитро Толстой, шеф жандармів Потапов і помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович. Вважається, що виданню указу передував меморандум, надісланий імператору Юзефовичем, в якому той заявляв, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».

Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. 
Указ забороняв:

Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, без спеціального дозволу;

 Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;

 Друкувати будь-які книги українською мовою;

 Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881 р.);

 Влаштовувати концерти з українськими піснями;

 Викладати українською мовою в початкових школах.

Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.

На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, (який зробив велику справу після Валуєвського циркуляру. Вони провели три експедиції, завдяки яким зібрали масу матеріалу, за короткий час довели, що українці живуть на великій території. Вони видали сім томів своїх праць, провели етнографічний з’їзд у Києві), припинено видання «Киевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). О. Кониського, поета, автора вірша-молитви "Боже Великий Єдиний", організатора недільних шкіл на Полтавщині, заслали до Вологди (нині місто в РФ), а потім — Тотьми (нині місто Вологодської обл., РФ); П. Чубинського, автора вірша «Ще не вмерла Україна», дослідника-етнографа, за активну українофільську діяльність — до Архангельська; П.С. Єфименка, історика й етнографа, — в Архангельську губерню; поет-байкар Л. Глібов, редактор і видавець «Черниговского листка», після його закриття був звільнений із посади вчителя гімназії і висланий із Чернігова; змушений був припинити свою просвітницьку діяльність А. Свидницький, автор талановитої повісті "Люборацькі".

В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.

Емський указ різко змінив перебіг розвитку українства.
На середину 1870-х більшість в багатотисячному українському народництві становили прихильники еволюційного розвитку, поширення освіти, гігієни, ремесел, становлення земського самоврядування тощо.
Після указу, який унеможливив легальну просвітницьку й організаційну діяльність інтелігенції у селянському та міщанському середовищах, бо фактично заборонив українську літературну мову, частина українських народників, які гуртувалися навколо “Громад”, але не тільки навколо них, ця частина відійшла від активної діяльності, частина стала на шлях напівлегальної науково-просвітницької діяльності, а молодь здебільшого пішла у загальноросійський революційний рух, де склала його найрадикальніше крило – організацію “Народна воля”.

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого «Маніфеста громадянських свобод» імператором Миколою ІІ..

Вперше повний текст указу за журналом «Особого Совещания для пресечения украинофильской пропаганды» було оприлюднено у книжці Ф. Савченка «Заборона українства 1876 р.».( Федір Савченко був репресований радянською владою і зник після 1938 рока).

Поки народ володіє рідною мовою, нація існує. І Російська імперія завжди це все розуміла. Можна пригадати всі укази, постанови, які були у царській Росії ще раніше, перед Петром І. І після Емського указу — в тому ж Радянському Союзі.

Було б дуже наївним вважати, що Емський указ був випадковим чи поодиноким актом проти української культури та української нації з боку російської влади.

Ось тільки деякі знакові події з-поміж тих, що передували Емському указові з часу приєднання частини українських земель до імперії Романових.

1627 – наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Старовецького.

1689 рік – Заборона Києво-Печерській Лаврі видавати книги без дозволу Московського патріархату.

1709 рік – Указ Петра Першого про застосування цензури на всі видання українською мовою.

1720 – указ царя Московії Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.

1721 рік – Знищення Чернігівської друкарні.

1729 – наказ ПетраІІ переписати з української мови на російську мову всі державні постанови і розпорядження.

1763 – указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 рік – Інструкція Єкатерини Другої князю Вяземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.

1769 – заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.

1775 рік, серпень. – Маніфест Єкатерини Другої «Об уничтожении Запорожской Сечи й причисления оной к Малороссийской губернии» і про закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1784 рік – Русифікація початкової освіти в Україні.

1800 рік – Указ Павла Першого про встановлення в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі і заборона церковного будівництва у стилі козацького бароко.

1817 рік – Закриття Києво-Могилянської академії.

1831 рік – Скасування царським урядом Магдебурзького права на українських землях.

1847 – розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.

1862 рік – Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.

1863 рік, 18 липня. – Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії Валуєва про заборону друку книг українською мовою в Російській імперії.

1869, 1886 роки. – Укази царської адміністрації про доплати за успіхи в русифікації України чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, “местных уроженцев”.

1881 року дію Емського указу було дещо пом’якшено, проте у 84-му, 92-му та 95-му роках його доповнено новими заборонами, зокрема, на видання дитячих книжок.

1881 рік – Заборона на вживання української мови у церковних проповідях.

1883 рік – Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підлеглих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь та Поділля).

1888 рік – Указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

1895 рік – Заборона на українські книжки для дітей.

1899, 1903 роки. – Заборона української мови на Археологічному з’їзді у Києві і на відкритті пам’ятника Котляревському у Полтаві.

1908 рік – Указ сенату Російської імперії про шкідливість культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию й безопасности».

1910 рік – Циркуляр прем’єра Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

1914 рік, березень – Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

1914 рік – Указ Ніколая ІІІ про заборону української преси. Заборона вживати усне і друковане українське слово на окупованих росіянами Галичині та Буковині, розгром товариства “Просвіта”, знищення бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка, депортація українців до Сибіру, ув’язнення 30 тисяч галичан та буковинців у концтаборах.

Не випадковими були царські репресії проти Галичини, коли її було зайнято 1914 року російськими військами. Адже після валуєвської заборони 1863 року, а особливо після заборони емської, Галичина, яка була в складі значно ліберальнішої Австрійської імперії, стала своєрідним “українським П’ємонтом”.

1922 – проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур - міської (московитської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.

1926 – лист Сталіна «Товаришу Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».

1970 – наказ про написання дисертацій виключно російською мовою.

1974 – постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», де вперше проголошується створення «нової історичної спільноти - радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.

1978 - постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках» («Брежнєвський циркуляр»).

1983 - постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» («Андроповський указ»), яким зокрема введено виплату 16 % надбавки до платні вчителям російської мови й літератури; директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення помосковщення.

В більшості країн світу державною мовою є мова корінного населення і нею зобов’язаний володіти кожен, хто там проживає.

А з другого боку, зрозуміло, чому у нас ситуація щодо мовного питання настільки суперечлива й складна, адже нашу мову обмежували, забороняли й відміняли впродовж останніх шістьох століть - циркулярами, указами, заборонами, законами, анафемами, покараннями тощо. Україномовна еліта завжди потерпала від репресій.

У світовій історії жодна мова не зазнавала такого страшного нищення і гонінь, як українська.

Сама наявність емської заборони є прекрасною відповіддю тим, хто й сьогодні намагається вибудовувати ідилічні схеми про благотворний вплив великоруської культури на українців. Українцям було дуже важко вижити за умов такого «благотворного» впливу.

Знаний німецький славіст та історик Кельнського університету Ґергард Сімон на 140-річному ювілеї Емського указу зауважив: "Жахливо те, що проблему, про яку ми думали, що вона давно зникла, й досі не подолано. Феодальна ідеологія, яка коріниться в XIX столітті, про єдиний великоросійський народ - це передумови та виправдання воєнної інтервенції. Політична свідомість у значних колах Російської Федерації і досі не готова відмовитися від парадигми мислення XIX століття".
Пам'ятна дошка присвячена Емському указу в місті Бад Емс

Джерела:






вівторок, 18 травня 2021 р.

"Я душу одягну у вишиванку"

Вікторина до Міжнародного дня вишиванки



Щороку у третій четвер травня в Україні відзначається день вишиванки. Для українця вишиванка – не просто одяг. Це щось дуже особливе: особисте, рідне, святе. Вишивка – як символ, який зберігає його коріння, ідентичність, розуміння себе. Це наша історія: міфологія, релігія, давнє мистецтво наших предків, душа нашого народу. У вишивці зашифровано наш генетичний код.

Пропонуємо до вашої уваги відеоролик, в якому моделями виступили бібліотекарі: https://www.youtube.com/watch?v=NfhHu-o8BEg


Що ви знаєте про нашу українську вишиванку? Перевірте свої знання, можливо ви щось дізнаєтесь такого, чого раніше не знали? Дайте відповідь на запитання, натиснувши на вашу думку правильний варіант і рухайтесь далі за стрілочкою!

Цікаві факти про українську вишиванку:


МАПА ВИШИВАНКИ




1. Нікому достеменно невідомо, коли саме з’явилася вишиванка. Її виникнення і розвиток було поступовим. Дані археологічних розкопок, свідчення мандрівників і літописців підтверджують, що вишивання як вид мистецтва тут існує з незапам’ятних часів.

2. Саме слово "вишивка" походить від "вишній", божественний і перекладається на грецьку як "космос".

3. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений ще одяг скіфів. Якби нам довелося побачити побут скіфів, то ми б знайшли старовинні вишиті сорочки, що носили діти, жінки й чоловіки, чарівні малюнки на посуді та предметах щоденного вжитку. Певні обереги чеканили на зброї, культових речах, шоломах та щитах. Вірили, що це допоможе у бою, адже скіфи були, насамперед, воїнами, розвідниками. Орнаменти-обереги супроводжували наших предків і в потойбічному світі. Навіть славнозвісні скіфські кам’яні баби оздоблені елементами узору, який можна вважати первісною вишиванкою. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, датовані VІ ст., при дослідженні показали ідентичність з вишивкою українського народного костюма XVІІІ-XІX ст.

4. Елементи символіки орнаментів української вишивки збігаються з орнаментами, які прикрашали посуд давніх жителів території України періоду неоліту, трипільської культури. Сорочки оздоблювали візерунками на рукавах, комірах, подолі так, щоб малюнок торкався тіла.

5. В часи Київської Русі символіка вишиванки стає більш досконалою та розкішною. Тут ми уже можемо помітити два напрямки вишивки – орнаментальний і сюжетний, органічно поєднані на полотні. Згадки про вишитий одяг є у багатьох письмових джерелах, насамперед у «Слові о полку Ігоревім», в Іпатіївському літописі та інших пам’ятках. Набули поширення зображення рослин та тварин, різноманітні геометричні фігури, яких єднає спільна мета – розповісти про рід та забезпечити йому надійний захист. До речі, є гіпотеза, що орнаменти розташовували на тих частинах одягу, де відкривається доступ до тіла. Чоловічі сорочки в той час були оздоблені вишивкою лише біля комірця, жіночі ж були розшиті набагато більше: біля ворота, на рукавах та по подолу спідниці. Виникло і набуло розквіту мистецтво вишивки золотими та срібними нитками, яка зустрічається на одязі феодальної знаті та священнослужителів, в убранстві храмів та княжих палат. А простий люд прикрашав сорочки орнаментами, прошитими червоними та чорними нитками. Київські князі всіляко підтримували традиції вишиваного одягу. Так, в ХІ столітті сестра Володимира Мономаха Ганна заснувала при монастирі школу для дівчат – майбутніх майстринь вишивки.

6. В часи козацькі вірили, що вишита сорочка як оберіг, гріла душу на чужині та зцілювала рани. Козаки вірили, що вишиті на полотні знаки мають могутню силу, забезпечують зв’язок із рідною землею, надають їм наснагу до перемоги та вберігають від дурного ока. Саме в добу Гетьманщини сформувався цілісний український національний костюм, де вишита сорочка набула символічного значення для всього українства. В період ХVII-XVIII століття український вишитий одяг в прикордонних регіонах зазнав впливу сусідніх країн. Це дало повштовх до новий елементів, техніки оздоблення, крою та тканин.

7. На початку XIX століття з розвитком промисловості містяни почали носити європейський одяг з гаптованими шовковими вишитими сорочками. А от в селі і далі слідували традиціями. В селі чоловіки носили вишиті сорочки, які заправляли у шаровари, а жінки носили плахти, які були вишиті мальвами та волошками. Діти носили світлий одяг, який оздоблювали вишитими янголами та іншими християнськими мотивами. А от одяг на кожен день виготовляли із домотканого полотна, святковий із більш дорожчих матеріалів та прикрашала намистами.

8. Наш народ ставився до вишиванки як до святині. Вони передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії.

9. Вишиванка — це символ здоров’я та краси, щасливої долі й родової пам’яті, порядності й чесності, любові та святковості; крім того, вишиванка – це ще й оберіг, який служив захистом для володаря від усяких бід і нечистої сили.

10. Вишита сорочка (особливо чоловіча) - символ кохання й вірності. У давньому замовлянні сказано: «Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був. Біла сорочка, дана дружиною чоловікові, — символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна.

11. В Україні є близько сотні "вишивальних технік"! Серед найвідоміших технічних прийомів вишивання - гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння. Кожному орнаменту надавалося особливе значення. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

12. Фарбували нитки для вишивання лише природними барвниками. Брали те, що було під рукою: кору, коріння, листя і квіти. Цікаво, що для закріплення кольору нитки запікали у житньому тісті – так вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.

13. Однією із найбільш відомих і впізнаваних технік вишивки на українській сорочці є полтавська – «білим по білому» або «біллю». Зародилася вона на берегах мальовничої річки Говтва, на Полтавщині, де розташоване містечко Решетилівка – один із найвідоміших сучасних центрів народних промислів України, що набув розквіту в ХІХ столітті. Полтавські вишивки виконуються хрестиком, плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, ланцюжком тощо. Візерунки виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Вишивають переважно білими нитками, зрідка - червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровими смугами.

Традиційна Полтавська вишивка "білим по білому" - це художній прийом, у якому рельєфний узор вишивки створює гру світла, то вбираючи, то відбиваючи його; поєднуються до десяти технік вишивки, а їх різноманітне сполучення дають безліч вишуканих орнаментальних композицій; філігранна краса узорів досягається використанням наскрізних технік вишивки. Ця оригінальна вишивка поширилася в усіх етнографічних регіонах України, стала візитівкою Полтавщини та брендовою для української культури.

14. Дослідники розповідають, що у давні часи процес вишивання можна було назвати ритуалом – за нього брались у визначені дні, із чистими світлими думками, закладаючи позитивну енергію у свою працю. Цікаво, що тоді жінки не копіювали чужі узори, не відшивали їх з інших виробів чи схем. Їх роботи були індивідуальними. Жінка володіла "мовою" орнаментального письма, де через кольори, лінії, візерунки створювала абсолютно унікальну річ, закодовану на добру долю для себе, чи рідної людини. А от відшити чужий узор для сорочки, наприклад, означало взяти на себе чужу долю.

15. Для немовляти першу вишиту сорочку вишивали на тканині, яка оброблялася свічками хрещеними при хрещенні малюка. Вважалося, що дитину захищають від бід, негараздів і нечисті, таким чином. Також, в деяких регіонах, на цих сорочках вишивали в непомітному місці червоний хрест.

16. Коли починався посівний сезон, в українців були приховані спеціально вишиті для цього сорочки. Одягалися всі в таку сорочку і влаштовували цілу виставу, просили у землі врожаю, співали, водили хороводи (цей звичай сягає корінням до давньослов’янських традицій).

17. Наші пращури вважали, що прилегла до тіла сорочка - це провідник магічної сили, яка оберігає свого власника від усього поганого. У зв’язку з цим було і багато прикмет і забобонів. Сорочки для жінки пряли тільки з конопель або льону. Вважалося, що ці рослини захищають майбутню матір і її, ще не народжене дитя.

18. Українська вишиванка пройшла крізь роки, і при цьому не втратила свою силу та красу. Орнаменти з вишивки з кожним днем стають все більш популярними. Сьогодні їх втілюють не лише на сорочках, але й на будь-якому сучасному вбранні, на автомобілях та навіть "викарбовують" у вигляді татуювання.

19. Мода на вишиванку шириться світом. Українські та закордонні модельєри світової слави: Жан-Поль Готьє, дизайнер Dior Джон Ґальяно, Гарет П’ю, Прабал Гурунг, Valentino та ін.. почали створювати колекції з національними українськими елементами.

Українська вишиванка є абсолютно унікальним, автентичним символом України, який характеризує не лише темперамент нації, але й є її візитівкою, її унікальним кодом та зв’язком між поколіннями!



понеділок, 10 травня 2021 р.

Чи знаєте ви музеї Києва?

Вікторина до Міжнародного дня музеїв



Там, за вікном нуртує сьогодення,
А тут, де тиша ніби вкопана стоїть,
По-своєму святкові і буденні
«Законсервовані» миттєвості століть.
Щоб ми могли своє вчорашнє знати,
Мов книгу знань, щоб погортали час,
Довірливо очима експонатів
Минуле наше дивиться на нас.


18 травня музейні працівники всього світу відзначають своє професійне свято!
Що таке музей? Це запитання, на перший погляд, видається дивним. Хто ж не був у музеї хоча б один раз у своєму житті?! В дитинстві нас батьки ведуть в одні музеї, з віком нам стають цікаві інші, у дорослому житті взагалі відбувається переоцінка побаченого і почутого колись. Відкривати для себе музеї потрібно все життя, адже там знаходяться відповіді на запитання: Чому? Коли? Як?

Музеї - це концентрати спогадів, життів, моментів, поглядів, творчих здобутків, культурних надбань та знань людства. В музеї ми можемо переміститися, немов у машині часу, у будь-яку епоху і побачити, як жили, творили, господарювали, займалися політикою, вели війни чи мирно співіснували люди того часу.

Зараз в Україні діє майже 600 державних та комунальних музеїв: природничі – 3; історичні – 190; літературні – 48; художні – 37; мистецькі – 31; комплексні – 229; галузеві – 8; інші – 30. У цьому числі національні заклади, зокрема Національний заповідник «Софія Київська», Національний історико-культурний заповідник «Києво-Печерська лавра», Національний музей історії України, Національний художній музей України, Національний музей Тараса Шевченка, Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній». Крім того, є відомчі, приватні, віртуальні музеї та музейні кімнати, що діють при школах, будинках культури, підприємствах тощо.

У місті Києві 13 музеїв (разом з відділами та філіями — 24), які підпорядковані Головному Управлінню культури. Музейний фонд, всього, 871,5 тис. одиниць Кількість відвідувачів, 640,0 тис.
За данними Міжнародного культурного Центру UA.ProArts - 141 музей.
https://museums-kiev.livejournal.com/76283.html

Історія дня: Збереженням для майбутніх поколінь історичних, архітектурних, природних та культурних багатств займається міжнародна організація ЮНЕСКО (створена у 1946 р.; штаб-квартира розташована у Парижі). В полі зору ЮНЕСКО головні скарбниці кожної країни — музеї. Тому, з метою підвищення інформованості людей про роль музеїв у розвитку суспільства, Міжнародною Радою музеїв (International Council of Museums (ICOM)) у 1977 р. було запроваджено Міжнародний День музеїв, який відзначається щороку 18 травня. З цього часу інтерес до проведення Дня музеїв не згасає.

вівторок, 4 травня 2021 р.

"Сила Духу"

Віртуальна виставка

(до Міжнародного дня боротьби за права інвалідів)



Пропонуємо до перегляду віртуальну виставку робіт із сірників Михайла Горбатка за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=ZC0wYyISNLI

     Говорити про життя людей з обмеженими фізичними можливостями в нашому суспільстві не завжди зручно, адже такі проблеми, як недолік спецпристосувань для пересування, складність отримання освіти, брак робочих місць і невелика грошова допомога, позбавляють інвалідів можливості вести повноцінний спосіб життя й ізолюють їх від суспільства. А говорити необхідно, адже інвалідність — це насамперед соціальне явище, а не тільки медичне, і це не вирок. Та й не вимагають інваліди чогось особливого, лише елементарне — можливість жити серед людей, бути в суспільстві і відчувати себе людьми. Як доводить практика, люди з особливими потребами можуть бути і стають повноцінними членами суспільства, які надихають своїм прикладом багатьох, зокрема й абсолютно здорових людей. Обмежені фізично, вони безмежні у своїх здібностях, талантах і прагненні до самовираження. Завдяки величезній силі духу й волі, ці люди досягають успіхів у найрізноманітніших сферах життя.
     Яскравим прикладом тому є Михайло Горбаток, якому в 3.5 роки поставили діагноз Дитячий Церебральний Параліч. Сьогодні це дорослий юнак, якому 32 роки, і якого знають і шанують багато людей в Україні. Складний шлях пройшла родина в боротьбі за здоров’я свого сина.

Мама Ганна та тато Микола віддали хлопчика у звичайну школу, бо вважали, що їх Михайло такий, як і всі. Вони вчили його жити в соціумі, та головне довели, що кожна людина має займатися справою, яка б приносила задоволення. Одного чудового дня хлопець купив книжку «Вироби з сірників», і з того часу його життя змінилося. Він захопився створенням виробів з сірників, і створював свої маленькі перші шедеври. Через хворобу важко було працювати руками, заважала погана координація рухів, подовгу засиджувався за роботою, тоді починали боліти очі, але Михайло перемагав труднощі, відточуючи свою майстерність. Його мама все життя займається вишиванням, тож посидючість від неї, а от любов до техніки, до автомобілів від тата, адже той працював водієм. Хлопець з 10 років знав кожну запчастину автомобіля, знав як він влаштований, але дитячій мрії стати водієм через хворобу не судилося. Всі свої знання та природні здібності він направив на створення автомобілів… з сірників! Друзі  порадили запропонувати свою роботу —  модель автомобіля до «Національного реєстру рекордів України». І сталося диво! Михайло поставив рекорд, його вантажівка була створена з найбільшої кількості сірників, а це 5985. Премію за першу рухому конструкцію із сірників отримала людина з діагнозом ДЦП.

Сьогодні Михайло бере участь у різних виставках та створює свої індивідуальні шедеври на радість людям: шкатулки, скрині, декоративні тарілки, картини, листівки та інше. А улюбленою справою займається більше десяти років!
     Можливо він колись попаде і до «Книги рекордів Гіннеса»?

Історія дня
свій початок історія «міжнародного дня боротьби за права інвалідів» бере 5 травня 1992 року. У цей день люди з обмеженими можливостями з сімнадцяти країн, одночасно провели перший загальноєвропейський день боротьби за рівні права і проти дискримінації інвалідів. З того часу подібні заходи проводяться кожне п’яте травня.
Жодна категорія громадян не повинна залишитися без уваги влади, незалежно від національності, релігії, майнового стану, стану здоров’я.