вівторок, 16 лютого 2021 р.

«Українська книга. Багатовіковий тернистий шлях до свого читача»

 Інформування до 300-річчя з часу видання наказу про цензурування українських книжок, яким були накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные». Знищення Чернігівської друкарні

Друкарня Троїцького монастиря у Чернігові

1720 рік. Указ Петра I про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях

     Українська книжка на своєму історичному шляху переживала долю тяжчу, ніж книжка якого іншого народу, що постійно мав власну національну державу. Українські друкарні виконували велику культурну місію не лише на своїй землі, а й далеко поза її межами. Українські видання ширилися в Московщині та по інших слов’янських землях, у Молдавії, Румунії, Угорщині, потрапляли навіть у слов’янські монастирі далекого Афону. 

     Москва і Україна в книжній справі змагалися, по-перше, щодо формального права українських друкарських установ друкувати книжки за легальною традицією, без попередньої цензури змісту видаваних книг, по-друге, щодо вживання національної мови в українських друках. Вихована на культурній одрубності од цілого світу психологія московських миродайних кіл виходила з тої засади, що «когда будет много языков, то пойдет смута на землЂ». Тому книжки українських авторів виправлялися в московських виданнях «по великороссійской грамматикЂ» з виключенням всіх ознак української мови. 
   Кількість друкарських установ доводить, що друкарську справу на Україні було розвинуто широко. Наприклад, Львівська друкарня лише за 1591 — 1622 рр. видрукувала 13 книжок, Острозька за 1574 — 95 рр. — 18 книг, Київська — за перших 15 років свого існування 40 книг, серед яких значна частина були монументальні видання в 500 — 1500 сторінок (напр., відомий Требник митр. Петра Могили мав 1670 сторінок), а по кінець XVIII ст. видрукувала більше 250 книг. Почаївська друкарня з 1730 р. до кінця XVIII ст. випустила 187 книг, Чернігівська друкарня за значно коротший час — більше 50 книг. 
    В Чернігівській друкарні крім богослужбових, значну частину складали книги світського характеру та підручники. Є відомості, що одним з перших видань був буквар, але, на жаль, жодного примірника ще не знайдено. Перші чернігівські видання були надруковані на папері іноземного виробництва. Турбуватися, про власне паперове виробництво почав ще Лазар Баранович, але втілив його наміри тільки Іоанн Максимович, архієпископ Чернігівський, засновник Чернігівського колегіуму. На папері цього часу наявні філіграні з гербами Мазепи та Максимовича. На початку ХVIIІ ст. чернігівська друкарня була найбільшою в Україні після київської та львівської. Тут працювали досвідчені друкарі та гравери. Чіткий шрифт, розмаїття ініціалів, орнаментів вказують на наявність достатніх засобів для ведення друкарської справи. З чернігівською друкарнею пов’язані імена видатних українських граверів Щирського, Зубрицького, Тарасевича. Мідерити як книжкові ілюстрації з’являються у Чернігові одночасно, а можливо, і дещо раніше, ніж у київських виданнях. Важливий етап у діяльності чернігівської друкарні пов’язаний з іменем Іоанна Максимовича. У перше десятиліття ХVIII ст. вийшли такі його твори, як «Алфавіт собранный рифмами сложенный» (1705), «Богородице діво» (1707), «Синаксар» (1709) та інші. У той же час друкуються переклади: «Царскій путь креста господня» Хефтена (1709), «Іліотропіон» Дрекселя (1714), «Богомысліе» Гергарда (1710, 1711). Останнє видання завдало великої шкоди чернігівській друкарні. Ім’я його автора лютеранина привернуло до себе увагу вищого духовенства. З приводу друкування «Богомыслія» було почато слідство – «розыск» щодо діяльності чернігівської друкарні. Було з’ясовано, що вона друкувала також книги для старообрядців, наприклад, «Псалтир с восследованіем» (1717).
У 1720 році – Петра I видав указ про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими, «дабы... особливого наречия в оных не было». Потрапивши у тяжке становище, чернігівська друкарня протягом 10 років книг не друкувала. Лише у 1743 р. вона знову відновила книговидавничу діяльність, яка тривала до І785 р.. Однак характер видань суттєво змінюється – основне місце посідають богослужбові книги. У другій половині ХVIII ст. цензурний гніт посилився ще більше. Для звірення відправляються навіть букварі. 11 квітня 1786 р. вийшов наказ Катерини ІІ Синоду: «За упразднением ныне Черниговского Троицкого монастыря и обращением здания его для помещения Черниговского университета, повелеваем бывшую в том монастыре типографию перенести в архиерейский тамошний дом». І хоча університет так і не відкрили, друкарня була вивезена. 8 жовтня 1786 р. єпископ Феофіл надіслав рапорт до Синоду: «...во исполнение указа типография оная во всем ее веществе по сделанном ей описании в дом архиерейский перенесена». 
     У XVIII столітті в Україні лідером у виданні книжок залишалась друкарня Києво-Печерської лаври. Але її діяльність розвивалась не за таких сприятливих умов, як раніше, що зумовлено низкою причин. Найголовнішою з них став тиск на українське духівництво з боку російської імперії, а також пожежі. Так, у квітні 1718 р. внаслідок великої пожежі друкарня практично згоріла. Відновити її діяльність вдалося лише у 1720 р. У серпні 1772 р. друкарня знову згоріла, до того ж були знищені запаси паперу та склад з уже надрукованими книгами. Інші обставини, які несприятливо позначались на діяльності друкарні Києво-Печерської лаври, стали наслідком церковно-політичних відносин, що склалися між Київською метрополією та церковною владою Росії.

    Наказ 1720 р. був переломовою точкою в боротьбі української книжки за свою свободу, і та боротьба продовжувалася до кінця XVIII ст., протягом якого такі ж накази незмінно повторюються в різних варіаціях. За порушення тих наказів українські друкарні штрафувалися тисячорубльовими штрафами; одну ж велику друкарню» Чернігівську, замість штрафу сконфісковано та перевезено до Москви. 
    Вся та боротьба провадилася, власне, за книжки церковного та шкільного вжитку. Всі інші книги взагалі не могли появитися до друку. Тож легко собі уявити фатальні наслідки такої системи для української книжки та для української культури взагалі. Всі твори українського письменства свого часу поширювалися способом, що практикувався ще до винаходу друкарства, способом рукописним, і появляються вони в друку аж у половині XIX ст. або й пізніше, але вже як історичні фрагменти колишнього письменства. З такими запізненнями, шляхом рукописного поширення протягом довгого часу, побачили світ історичні праці Самовидця, Величка, знаменита «Иcторія Pycoв», твори Григорія Сковороди. Довший час поширювано в рукопису і перший твір нової української літератури кінця XVIII ст. — «Енеїду» Івана Котляревського. 
    Така була доля української книжки до кінця XVIII ст., коли ця книга призначалася головно для потреб церкви й школи. Наприкінці XVIII ст. появляється нова — художня — українська література. І шлях нової української книги був так само шляхом тернистим. 

За матеріалами: 



1 коментар:

  1. Важки випробування. Але жива мова і книг українською все більшає на полицях!

    ВідповістиВидалити